Партнер AVELLUM Юрій Нечаєв тепер вело-волонтер

Я жодного разу не казав, що “краще б зараз була п’ятниця і я б робив те, що я звичайно у п’ятницу роблю у мирний час”.

Діма Гадомський (петоння),

Сергій Сидоров (розшифровка),

Оля Панченко (коректура) і

Марія Матяшова (фото)

Розкажи, будь ласка, чим ти займаєшся з початку війни?

Працюю трошки, поки робота є, хоча роботи небагато. А так волонтерством займаюся.

Що саме ти робиш?

Два напрямки. Основний мій напрямок – це розвозка їжі до в основному для літніх людей, які просто не можуть собі дозволити їжу. Плюс за цей час допоміг розвантажити дві фури на гуманітарному штабі найближчому.

А ти розвозиш на вєліку чому?

В мене є вєлік, від сина залишився, машини в мене немає.

В смислі, від сина залишився?

Сина відправив на другий день війни з батьками до Болгарії. В мене батьки живуть в Болгарії. Від нього залишився вєлік. Потім я побачив у волонтерському чаті повідомлення про те, що “Шукаємо людей, які будуть розвозити їжу”. І ось я туди написав, як раз виявилося, що це Борщагівка, мій  район. Я подумав, що якраз дуже вдало, що у мене залишився вєлік. А машини немає.

Ти кожного дня щось розвозиш?

Так.

Скільки ти орієнтовно кілометрів накатуєш кожного дня?

Ну, бувало по-різному. Колись я накатував, коли все це налагоджував, може, кілометрів двадцять плюс-мінус, зараз менше.

Не дуже багато, тобто все це тут по району відбувається?

Так, зараз просто набралося трохи більше людей, які це роблять, інші волонтери і кур’єри зі своїми вєліками, і зараз, може, менше. Але то залежить від того, хто замовив на день. Вчора от розвіз 32 обіди.

Є якісь цікаві історії? Ну тобто 32 якісь сім’ї, вони ж, напевно, щось запитують, розказують.

Є різне. Знову таки, це люди різні. Люди, які не можуть це собі дозволити їжу, вони просто побачили повідомлення від нашого координатора в Фейсбуці, що ми можемо безкоштовно розвезти. Є люди, які це готують, де вони беруть їжу, я не знаю, але все це для нас безкоштовно ми отримуємо, цю їжу і розвозимо.

Була така цікава ситуація, коли я приїхав тут неподалік, на Покотила, залишив вєлік, спустилася жінка і каже: “Це для моєї сусідки. А сусідка сліпа, не ходить, це для неї”. Я кажу: “Ну добре, беріть”. Вона каже “Нє-нє-нє, давайте ви підніметесь, бо це може бути обман якийсь, щоб ви пересвідчилися, що це дійсно реальній кейс” – вона навіть виклала її ID-картку. Каже: “Давайте, давайте, швиденько, тут все це швидко, вєлік у вас за цей час не вкрадуть”. Я піднявся, подивився, все там сфоткав для звітності, спускаюся – внизу два теробороновці кажуть: “Хлопче, ти, взагалі, розумієш, в якому ти районі?” Кажу: “Звичайно, розумію, я тут живу” – “Так ти більше так не роби. Не залишай тут вєліка, бо за хвилину його не стане!”

Ви обговорюєте війну, у них є якась тривога, чи вони добре налаштовані?

Нє, ну по-різному. Хтось тривожиться, каже “Шо це за вибухи?”. Я кажу: “Все нормально, все буде добре, це наша артилерія працює, не напружуйтесь”.

На скільки ще тебе вистачить у такому режимі – працювати, розвозити?

Скільки треба буде. Місяці, якщо треба буде.

Що для тебе буде закінченням війни? Коли ти зрозумієш, що вже тобі достатньо і треба припиняти це?

Я думаю, що це буде, перше – припинення вогню, і друге – підписання якоїсь угоди. Якою вона буде, зараз ніхто не знає.

Як ти зустрів початок війни — ранок 24-го лютого?

Як більшість, мабуть – прокинувся від вибухів. Прокинувся, почитав якісь новини, виявилось те, що якби і очікувалось – що війна почалася. А до мене якраз приїхали батьки з Болгарії на “медичний туризм” на тиждень. Вони дуже завжди вгадують, коли приїжджати – минулого разу вони приїхали і застрягли тут через ковід. Цього разу так само, але насправді дуже добре, що вони приїхали — вони змогли вивезти мого сина.

Шукали машину, тому що в мене немає машини, і планували, як їм їхати, через який кордон. Все це в перший день розпланували, запаслися їжею трохи. Потім більшість цієї їжі я відніс в гуманітарний штаб, тому що я як вегетаріанець і сироїд їм мало з того, що вони собі накупили. Таким був перший день війни.

Скільки йому років?

Йому чотирнадцять років.

Страшно було, коли ти вибухи почув?

Ні.

А пізніше було страшно? І в тебе є якесь пояснення, чому не страшно? Тому що не одному тобі – мені теж не страшно, і я намагаюся зрозуміти – чому. Чому не страшно – ми ж на війні? Як так?

Я думаю, що в кожного свої причини. Я до цього готувався, мабуть, заздалегідь, тому що я на вегетаріанство перейшов, на сироїдство перейшов. З точки зору світоглядної теж – я намагався себе готувати завжди до смерті і не боятися її, тобто якийсь такий стоїцизм в собі виховувати.

Ти маєш на увазі, що ти розумів, що буде війна?

Дивись, я завжди готовий до найгіршого. Я готовий до того, що, я не знаю, чорний воронок за мною приїде просто так, або в концтабір потраплю. Я завжди діапазон того, що для мене комфортно, розширював. Я був готовий до всього. Я сподівався, що війни не буде, але я допускав, що вона буде.

А чому ти себе до цього готував? Що було стимулом?

Це не якісь зовнішні стимули. Я просто з точки зору світоглядної намагаюсь себе готувати до всього, що може відбутися – що я можу втратити родину, що я можу втратити дружину (дружина Юри працює у місії Червоного хреста в одній із країн Африки і повернулася за кілька днів до нашого інтерв’ю), дитину, батьків, рідних. І, незважаючи на це, я маю жити далі, я маю залишатися спокійним. Одна з улюблених моїх фраз у фільмі “Spies Bridge” – коли шпигуна радянського запитують “Ти не хвилюєшся, коли тобі кажуть, що тебе зараз там розстріляють?”. А він відповідає: “А це допоможе?”. От і я себе до цього давно готував, тому я бачу, що хвилювання не допомагає.

Ти зараз в тому, чим ти займаєшся, на своєму місці?

Так. Я у другий день [після вторгнення] записався у різні волонтерські списки, і читав постійно, куди можна себе прилаштувати. Я пішов у гуманітарний штаб, там допомагав розгружати вантажівки, але це не була постійна якась робота. Коли я знайшов штуку допомагати літнім людям – це dream job для мене, тому що ми з дружиною раніше ще допомагали дітям різним, в нас є на фірмі Pro bono Committee, у нас є підопічні ДБСТ – дитячий будинок сімейного типу, який ми зараз далі ведемо. Вони евакуювалися в Польщу і зараз ми їм допомагаємо через мого брата, який у Варшаві зараз теж займається волонтерством – допомагаємо їм далі просунутись. Якийсь такий pro bono-рух у нас і на фірмі був, і особисто мені це завжди було близько вже багато років тому.

О, ти про роботу згадав. Наскільки ти взагалі багато працюєш зараз і які в тебе плани стосовно повернення до бізнесу. Ще місяць-два-три війни – і що буде з бізнесом? Або що зараз із бізнесом? Які в тебе прогнози?

Дивись, в нас робота є, але її дуже мало – може, 5-10% від того, що було до війни.

А яка в тебе практика, нагадай?

Corporate і M&A, але роботи там реально мало [зараз]. Ми очікуємо, що робота поновиться десь не раніше літа. Це оптимістичний сценарій, а скоріш за все, трохи пізніше – може, восени.

Тобі сняться сни?

Так. От сьогодні дружині розповідав сон: я бачу, як наші винищувачі збивають російський бомбардувальник, він падає десь близько від мене, я кидаюсь на землю…

І ти на вєліку розвозиш його шматки літнім людям?

Нє-нє-нє, він ще рухається і я його ногою копаю. Він такий маленький у моєму сні. Ну це цікаво, саме сьогодні був такий сон.

Ми сьогодні будемо робити інтерв’ю із Масі Найємом. Що б ти йому хотів передати? Наша попередня героїня Ліля Секелик передала тобі побажання не просрати все, що ми здобули.

Це трагічні часи, тому що ми втрачаємо життя, а життя для нас – це найважливіше для нашої країни, в нашій системі цінностей. Не земля, а саме життя людей. Але особисто я жодного разу не шкодував про те, що я зараз проходжу. Я жодного разу не казав, що “краще б зараз була п’ятниця і я б робив те, що я звичайно у п’ятницу роблю у мирний час”.

А що ти робив звичайно у п’ятницю?

Відпочивав, з дружиною кудись ходили, дивилися якісь фільми, просто розслаблялися. А коли ти чуєш постріли і треба спускатися в укриття – це трошки інший досвід, ніж до війни.

Ви спускаєтеся кожного разу в укриття?

Ні, я спускався тільки у перші дні. Зараз якщо щось таке, ми просто в будинку нашому за двома стінами сидимо.

В коридорчику?

Да.

Класика.

Так, я ж нічого досі не передав Масі. Намагайся максимум для себе взяти користі із цього часу, тому що це дійсно можливо. В моєму розумінні наш народ зробив level up. Це не означає, що всі стали суперрозвиненими відразу, але у кожного точно відбувся стрімкий розвиток.

А в чому відбувся твій level up?

З точки зору стану свідомості. В перший же день, як війна почалася, я, як більшість, пішов і став в чергу в магазин. Через пів години після початку війни стою в черзі, звичайно, забув із собою маску взяти, якось курткою прикриваюся. Жінка стоїть переді мною і каже: “От візьміть маску, у нас на роботі роздають безкоштовно, візьміть”. Тобто жодного страху, жодної паніки – навпаки, допомагаємо. Так само в черзі стоїмо – всі спокійно стоять, немає хамства, всі доброзичливо один до одного ставляться. Це як мій колега казав, що поки він їхав по Житомирській трасі ще в перші дні війни на захід – він жодного разу, незважаючи на всі ці пробки, не побачив дорожнього хамства, яке він до цього регулярно бачив. Хоча здається, що стрес має, навпаки, тебе розбалансувати і ти маєш свої найгірші речі проявити. Цього не сталося. Поки я живу в Києві, я, навіть коли оці бабці мої запитують “Що там, що там ці вибухи?” – все одно вони трохи непокоються, але паніки я жодного разу не бачив за весь час.

Що ти зробиш в перший день після того, як закінчиться війна? З ким зустрінешся, або, я не знаю, якусь активність зробиш?

– Нічого такого. Для мене війна – це не якийсь момент “Щось почалось і треба до кінця дійти”. Питання “Що краще – процес чи результат?” для мене – з розряду “Кого ти більше любиш – маму чи тата?”. І те, і те важливо. Поки я подивлюсь, як я буду себе почувати після війни. Щось зроблю, що буде відповідати моєму внутрішньому стану.

Слухай, а син – він твого зросту? Бо мені здається, що цей вєлік – він трошки нижчий, ніж тобі потрібен?

Ну, він трохи нижчий, на 10 см, але досить високий. Це підлітковий вєлік, але який є.