Лілія Секелик, стандартний адвокат-волонтер

Лілія Секелик адвокат волонтер

Лілія Секелик називає себе стандартним адвокатом. Ви могли чути про одну із її справ — “Насіров проти Інституту кардіології імені Стражеска і Соколова”. Стандартний адвокат за три тижні наволонтерила Києвом 15 тисяч кілометрів.

Діма Гадомський (петоння),
Сергій Сидоров (розшифровка),
Оля Панченко (коректура) і
Марія Матяшова (фото)

Лілія Секелик, стандартний адвокат-волонтер

Я дуже злюсь на тих, хто виїхав, я багато думаю про те, як я буду спілкуватись із ними після. Інша справа, коли ти виїздиш, вивозиш дітей, робиш там свою справу і не пишеш у фейсбучіку, як тобі сумно і соромно, чи репостиш різні дебільні пости.

Розкажи, чим ти займаєшся.

У перший день війни я почула, що людям потрібна кров в Інституті серця, а там взагалі донорів не було. Я взагалі по роботі пов’язана з медиками, і після цього, як побачила пост продюсера 1+1, щодо допомоги лікарям, ми організували першу допомогу, і воно понеслось. І зараз ми допомагаємо точково різним лікарням, у перші дні це були опорні лікарні Києва і військовий госпіталь. Зараз вже трішки географія розширилась, ми переходимо на Житомирську область, на Суми.

Ти більше координуєш, чи більше розвозиш?

Ну, дурне діло не хитре, я сиджу на телефоні, розвожу, вибиваю якісь знижки, ми просимо лікарні обмінятись залишками і надлишками, інколи розвожу. Я лише по місту катаюся, тому наїздила небагато, за три тижні 12 тисяч кілометрів.

Чим ти займалась до того, яка в тебе була практика?

Я стандартна юристка, в мене була звичайна практика обслуговування бізнесу, потім я деякий час була посіпакою в одної депутатки, і вже там я потроху почала займатись медичним правом. Ми навіть брали участь у розробці законопроєктів.

А найбільш відомий наш кейс – “Насіров проти Соколова”, у якому я представляла професора Соколова. Ти маєш пам’ятати, коли Насіров звернувся з позовом до Інституту кардіології імені Стражеска і Соколова, про завдання йому моральної шкоди на мільйон гривень за розголошення медичної таємниці та проведення незаконного медогляду. Це коли його привезли з Феофанії до Стражеска і отримали висновок, що він може брати участь в судових засіданнях.

Як ти думаєш, ти зараз на своєму місці?

Я довго думала про це, і я не можу зрозуміти, чому я в 2014-му році взагалі нічого не робила, тільки гроші пересилала. Але зараз я на своєму місці, тільки мене дуже дратує логістика, я не люблю розвозити. За ці три тижні я вже чотири рази збирала валізу, і зрозуміла останнього разу, що не можу виїхати, психологічно. Навіть на захід України, за кордон я і не планувала, це взагалі не моє.

І скільки часу ти так плануєш прожити і працювати, скільки часу даєш собі?

Я Києву даю ще тиждень, а потім я привожу сюди обратно дитину, і вона йде у садок.

Як ти зустріла 24 лютого, що ти робила, згадай свої емоції?

Це був пиздець. 23го я своєму чоловіку, Ігорю, кажу – може зберемо щось? А він – все буде заїбісь. А о 4.30 прийшла дитина зі своєї кімнати і каже “Мама, бум”, їй тоді було 2 роки і 11 місяців, зараз вже три. Я подумала, що це якась сигналізація спрацювала, а потім мені зателефонувала сестра Юля, що живе в сусідньому будинку, і каже – війна почалась. Як почалась? Отак почалась. Ми сіли в машину і чомусь спочатку хотіли їхати в Козаровичі, у нас там дача. Але залишились у батьків, не поїхали до Козаровичей, бо бензин скінчився. Нам пощастило, бо зараз у Козаровичах вже росіяни.

Тобі було тоді страшно?

Ні, мені і зараз не страшно. Це інстинкт самозбереження, мабуть. У мене є злість, я дуже багато злюсь, але в мене немає страху, як в українки. В мене є страх, як у дружини, мами, доньки. Я вирішила, якщо тут буде кацапня, мені тут не жити.

Навіщо ти усім цим займаєшся?

Я займаюсь цим заради усіх нас, тому що інакше не можна. Я дуже злюсь на тих, хто виїхав, я багато думаю про те, як я буду спілкуватись із ними після цього.

Чому?

Тому що вони пиздять. Інша справа, коли ти виїздиш, вивозиш дітей, робиш там свою справу і не пишеш у фейсбучіку, як тобі сумно і соромно, чи репостиш різні дебільні пости. А коли чоловіки виїжджають – то це взагалі еее, хоча я за гендерну рівність.

А ти не вважаєш, що люди, які не відчувають в собі можливості, сили, допомагати, виїхали, і не створюють зараз тут пробок, не напружують собою інфраструктуру.

Можливо, так, про це схоже сказав Хливнюк, коли ми його зустріли, отримуючи груз. Але тоді не треба пиздіти. Мені подруга з Італії написала, у неї взагалі всі права виїхати були – вдова з двома дітьми, питає як ти там? Я кажу норм – вона відповідає, що так, дома й стіни допомагають.

Я робив інтерв’ю з Іллєю Костіним, він зараз під Броварами. І він каже, що так, воно інше, ніж коли він воював у 2015-му на Донбасі, тут допомагають усі. До них приходить якийсь дід і приносить розгрузку, можливо вона не така вже й потрібна, але це важливо психологічно.

Можливо. Але знаєш, я вважаю, що я у дещо привілейованому становищі, то ж я залишаю за собою право злитись.

Що для тебе буде закінченням війни?

Я не вірю в капітуляцію чи у перемогу у класичному вигляді. Я зараз скажу непопулярну річ, але тиждень тому я хотіла миру любою ціною, був мабуть сильний відкат.

А як ти ладнаєш із негативним настроєм?

Матюкаюся, сварюся з Ігорем і Юлею, ми один одного варті. Пробувала пити – не виходить. Був день народження у малої, випили пляшку Prosecco, воно як у пісок пішло. Це не знімає стрес.

Що зараз з тобою найцінніше?

Паспорт і телефон. Все цінне виїхало в евакуацію. Боюсь, щоб квартиру не роздовбало.

Сни сняться?

Блін, мені такий класний сон наснився два тижні тому, що мій двоюрідний брат одружується, і я з ним сварюся, що він мене не запросив на весілля. Можете назвати мене бабою-гадалкою, але за два тижні до війни мені наснилося, що бомба впала в Києві, у Дніпро. І тому я дуже сиджу і чекаю сон про закінчення війни. А взагалі сни не сняться, я дуже міцно сплю, я сьогодні прокинулась о пів десятій ранку.

А яка у тебе була найсмішніша історія за ці дні?

Сьогодні була. Підходжу до охоронця на паркінгу забирати машину, вітаюсь, питаю “як справи”, а він відповідає – “справа нормально, а зліва я паралізований”.

Ми  наступне інтерв’ю будемо писати із Юрою Нечаєвим, партнером AVELLUM. Що б ти йому передала? Попередній наш герой Андрій Фортуненко побажав тобі меншої амплітуди у тих емоційних качелях, на яких ми усі зараз.

Я думаю про те, що ми будемо робити після війни, як зміниться моє ставлення до бізнесу, до клієнтів. Хоча я розумію, що маю бути нейтральною до клієнтів, але інші здивували своєю позицією. І ще, я дуже боюсь, що ми усе просремо, я дуже цього боюсь, що буде як після 2014, коли ми не дотягнули. Я хочу дуже з цієї війни забрати людей, з якими познайомилась.

Лілія Секелик, стандартний адвокат-волонтер