Щоденник: мухи у голові
Життя складається з випадковостей. Я вийшов випити каву і мене мобілізували.
– 1 –
Життя складається з випадковостей. Я вийшов випити каву і мене мобілізували. Місце комплектації на Заньковецькій. Не хотів би я туди повернутися. Надто депресивна атмосфера. А може не депресивна, а справа у пережитому шоку, безсонній ночі та компанії людей, які знаходяться на межі відчаю. Я там провів усю ніч. Як не намагався поспати, але так і не склалося. Варто було б очікувати, що колись прийде і моя черга мобілізуватися. Але ж хіба про це хотілося думати. Зараз от не сплю і думаю, що не хочу помирати. Ще більше не хочеться потрапити у полон. А ще подумав, що не шкодую про свої вчинки та взагалі життя, яке у мене було до цього моменту. І я почав сумувати за цим життям. Потім з\’явилися думки про те, як можна було б уникнути мобілізації й утриматися за свої звичні будні.
На медкомісії повідомили, що я придатний до служби. Так я поїхав в навчальний центр підготовки, щоб пройти відбір.
Хочеш дізнатися наскільки важливий для свого оточення – потрап в армію в часи війни. Мабуть, такої кількості слів підтримки я не чув ніколи. В будь-якому разі, приємно усвідомлювати, що тебе люблять і цінують близькі й не дуже люди. Не те щоб я це не знав раніше, але в цей момент – це усвідомлення було важливе.
В дорозі я так і не зміг поспати. Чи то через криві дороги, чи незручні сидіння, чи адреналін, що не відпускав, чи всього одразу. Так я не спав вже другу ніч. Зате був час пройти останній етап прийняття ситуації.
– 2 –
Акліматизація, знайомство з іншими братами по нещастю, словом, почалося моє армійське життя.
Для навчання нас повезли в іншу локацію. У одного із побратимів стався епілептичний припадок. Це було неочікувано й страшнувато. Якось незвично бачити, як людина б\’ється в припадках, захлинається піною, задихається і синіє. Закінчилося все добре.
Далі були навчання. Пояснення теорії – як обслуговувати автомат, стріляти, розбирати, збирати. Пояснення правил бою. Видали бронік, каску та автомат Калашнікова, з яким ми тепер маємо бути нерозлучні.
Інструктор пояснив, що краще себе вже налаштувати на кров, кишки, відірвані кінцівки та смерть. Якщо хочеться вижити, звичайно.
Відсутність надії не означає наявність відчаю. Благо, відчаю я не відчував. Надії, звичайно, теж.
– 3 –
От і день присяги. Не скажу, що відчув якісь зміни. Розуміння, що я в збройних силах я вже встиг відчути до цього.
Відсьогодні від теорії почали переходити до практики. Розбирали та збирали автомат. В повному екіпіруванні під час тривоги ховалися в полях. Вночі перед присягою була тривога, тож знов переночували за межами казарми. Не сказати, що поспати вдалося.
Також вивчали стійки для стрільби, як правильно розряджати автомат. Старший інструктор між необхідною теорією бою розповідає про свій досвід. Історії атмосферні й точно потрібні. Аби позбутися останніх ілюзій, що війна це романтична пригода героя. Не те щоб я в цю пригоду вірив. Без ілюзій та надій все ж спокійніше. Це я зрозумів давно. Відсутність надії не означає наявність відчаю. Благо, відчаю я не відчував. Надії, звичайно, теж.
Старший інструктор також попередив, що, хочемо ми цього чи ні, але повернемося назад з мухами в голові, так сказати. У мене міцна психіка й непогані адаптивні навички. Але у всіх є своя межа можливостей. Правдивість слів старшого інструктора, як і цю межу, мені доведеться ще перевірити на практиці.
– 4 –
Одне можу сказати точно, на навчаннях смачно годують. Харчів на нас не шкодують. Якщо кухаркам сказати, що любиш смачно поїсти то дадуть подвійну порцію. Я люблю смачно поїсти, хоч по мені й не видно. На навчаннях апетит наганяється швидко. Ходити майже увесь день у бронежилеті не так вже й просто. Особливо, з незвички. Але краще звикати вже зараз, бо не відомо, що попереду.
Світ до біса хаотична штука. І часом ця хаотичність мене лякає. Зараз же світ максимально звузився. Є моя рота, мій взвод, є наука, яку нам вдовбують в голову інструктори. Решта не має значення. Люблю, коли мало що має значення. Коли все зводиться до мінімуму і зайве відкидається. Але ж якщо так подумати, то насправді у цьому світі справді не так багато по справжньому важливих та цінних речей. Подібне усвідомлення приходить, коли втрачаєш щось по справжньому цінне для себе. Тоді зразу стає все на свої місця. Звичайно, втрачати боляче. Але це хороша наука.
Єдине, про що хочеться думати, так це про теперішній момент. Не має значення скільки у тобі відваги, але від страху не втекти. І в певні моменти цей страх накриває. Надії та сподівань на майбутнє немає теж. Але я й так давно їх відкинув, як зайвий баласт. Тому для мене це вже нормально. Головне, щоб страх в результаті не перетворився на відчай. Да, я знаю, що відчай часом допомагає рухатися вперед, якщо знати, як цим відчаєм розпорядитися. Але не зараз. Відчай мене поки тривожить мало.
Не будь мудаком, умій допомогти побратиму та май нормальне почуття гумору
– 5 –
Нічні тривоги, однозначно, дістали. Тут же не можна їх ігнорувати, бо ж справді прилетіти може. Щойно оголошують повітряну тривогу, потрібно одягати повне екіпірування і прибігти на місце дислокації поза частиною. Це не дуже допомагає виспатися. Все ще не призвичаївся спати в бронежилеті.
З пацанами розважали себе чим могли. В основному травили байки. Перевага армійського колективу – прості правила комунікації: не будь мудаком, умій допомогти побратиму та май нормальне почуття гумору. Не дивлячись на те, що я добре знаю правила, але терпіти не можу соціальні ігри. Тут все ж менше причин старатися комусь посміхнутися, щоб щось отримати. Сенсу-то, коли довкола тебе також брати по нещастю. Звичайно, кожен потроху розкриває себе та розказує свою історію. Завжди любив дізнаватися, з якого тіста зліплені люди.
День запам\’ятався не лише мінімумом сну, а й днем стрільбищ. До полігону шлях був не близький, а в жару й бронежилетом на тілі здавався вічним. На місці ми тренували тактичну медицину, кидати гранату з окопу. Ну і нарешті постріляли. Мені в цьому ділі дуже \”пощастило\” — мій автомат заклинило на першому ж патроні. Потім стріляв суто на куражі, навіть не до кінця усвідомлюючи, що прицілююсь, і чи влучаю в ціль. Яким же для мене було здивування, що я потрапив двічі в яблучко і ще 11 разів поруч. Думав, що взагалі, жодного разу не влучу. Останній раз я тримав зброю в руках років 8 тому. Та ніколи не був хорошим стрільцем.
Відчуття від пострілів в основному приємні. Хоч і з незвички брав мандраж. Навіть не помітив, що віддачею мені прибило плече. І тоді, і зараз, я болю не відчуваю. А от дзвін у вухах так, відчув одразу і надовго.
Так і проходять дні. У муштрі та постійній втомі. Але нехай краще зараз з мене вижмуть всі соки, щоб потім я зміг їх вижати з ворогів.
– 6 –
Не втомлений солдат – не солдат. В бронежилеті в під зоряним небом в оточенні комарів спати все ще складно. Але якщо достатньо втомлений, то можливо. Саме так я цієї ночі й заснув.
Ми послухали лекцію з військової психології. Мені недавно сказали, що варто подавляти емоції, бо війна любить холодний розум. Людина, яка мені це казала, однозначно, нічого не знає про війну та емоції. Інструктори пояснили, що подавлення емоцій мало чим допоможе. Від емоцій не втечеш нікуди. Рано чи пізно вони накриють і буде спалах агресії, яку слід буде сублімувати. Також нам пояснили про ПТСР.
Потім вчилися копати окоп. Можливо, це навіть корисніше за уміння стріляти.
Копали і думали, які ми повернемося назад, хто з нас лишиться на війні? Чи будемо ми тими людьми, які були раніше? Чи станемо ми сильнішими після пережитого, чи слабшими? Ми так і не знайшли однозначної відповіді. Все ж багато факторів на це можуть вплинути – потенціал психіки та захисні механізми, попередній життєвий досвід, підтримка та розуміння близького оточення і рівень пиздеця пережитого на війні. Але якщо я повернуся з війни дещо іншою людиною, то чи є сенс у старих пристрастей та прив\’язаностей?
– 7 –
Пролетів вихідний день. В основному ми спали, тинялися по частині, курили та спілкувалися. Бойовий дух в роти, не на найвищому рівні. Однозначно, ніхто не хоче служити. Всі тільки й говорять, що не хочуть тут бути і як їм було класно в цивільному житті. У кожного є за що триматися – сім\’я, друзі, робота, дозвілля. Одним словом, своя зона комфорту. Найближчим часом багато хто звикне до нової зони комфорту. Комусь навіть сподобається новий стиль життя. Але про це трохи згодом.
Я ж цивільне життя відпустив. А толку-то від ностальгії, якщо з корабля вже не втекти. Та й соромно тікати. Все, я солдат. Беру від навчання максимум і не нию. Я давно зрозумів, що криза – це також можливість. І з кризової ситуації потрібно вижимати максимум.
Також я зрозумів, що за останні роки я дещо розм\’як. Не те щоб я через це став гірший – я багато працював, щоб знайти душевну рівновагу. І мене навіть радувало, що за рік війни я зберігав добро, і навіть став більш гуманним. Зараз же починаю розуміти, що повернення до старих звичок неминуче. А старі звички полягали в гніві, як базовій емоції, та всемогутньому контролі, як захисному механізмі; жорсткий поділ на своїх та чужих і проблеми з довірою. Якщо я потрапляв у скрутну ситуацію, то лише таким чином вдавалося викрутитися. З іншого ж боку, що за воїн без гніву та дисципліни. Може мені вдасться стати справжнім бійцем. Практика покаже.
Суму за минулим життям, яке я так сумлінно вибудовував, теж не відчуваю.
– 8 –
Людство цікавий вид. Якщо дивитися з точки зору фізичних показників, то ми слабкі. Наше тіло неймовірно крихке. Але ми підкорили собі все на цій планеті. Настільки адаптивного виду ця земля ще не носила.
От і я пожинаю плоди адаптації. В принципі, у мене з цим умінням проблем немає. Довелося бувати в різних обставинах, змінювати роботу, оточення, стиль та темп життя, модель поведінки, ставати жорсткішим, м\’якшим, неодноразово починати заново. Зазнавати поразки та відновлюватися після них. Бували паскудні дні, тижні, місяця, взагалі то, й роки. Але я не шкодую. Певне розуміння про цей світ, людей та себе отримав. Заодно й здібності викручуватися з неприємностей. Одним словом – адаптація.
Так от за цей тиждень моє тіло почало пристосовуватися до того, що майже увесь день на ньому одягнуте екіпірування та автомат. Спершу боліла кожна клітина тіла. А ще не так давно я думав, що маю хорошу фізичну форму. Зараз же не відчуваю ніякого болю в м\’язах. Суму за минулим життям, яке я так сумлінно вибудовував, теж не відчуваю. Так наче, я завжди був на службі. А що, минуле ж то не повернеш, яким би, часом, не були спогади. Є лише тут і зараз від якого я маю взяти максимум.
Сьогодні були стрільби, знову. Не скажу, що я влучний стрілець, але потроху починає виходити. Тому все не так паскудно, як для дилетанта та інтелігента-гуманітарія. Метання гранат, тактична медицина, біг з перешкодами. Ось так потроху з нас роблять воїнів. Не у всіх, звичайно, вийде стати умілим бійцем. Я не впевнений у природженості своїх військових навичок, але й помирати не хочу. Тому є сенс їх розвинути.
Старший інструктор вкотре пояснює, що лише ідіот не боїться. Наше ж завдання просте – цей страх подолати. Адже на фронті такі ж люди, як і ми. Не якісь непереможні кіборги, які з заплющеними очима, стріляючи з двох рук, потрапляють в ціль, як нас малює російська пропаганда.
– 9 –
Вакцинація дала можливість півдня обійтися без фізичних навантажень. Правда нас не сильно запитували, чи хочемо ми вакцинуватися, чи вакцинувалися раніше. Наказ є наказ. Цікаво, як тут антиваксів перевиховують?
Багато людей з нашої роти хочуть такого ж ставлення до себе, як мали у цивільному житті. Але про таке ставлення варто забути. Принаймні, на час навчання. Далі видно буде.
Я змирився із невизначеністю та невідомістю. Хоча, а коли майбутнє було визначено? Хіба майбутнє не ілюзія, яка може бути розвіяною в будь-який момент? Який сенс в надіях і сподіваннях? Часом ці почуття дають можливість вистояти, але в перспективі вони можуть і зламати. А може просто річ у тім, що для мене важливо докопатися до суті. Не сказати, що мені це дає відчуття щастя, швидше навпаки. Але по іншому не можу. Було діло, неодноразово, мені казали, що подібна риса характеру велика перевага. Але не знаю.
Одне знаю точно – люди люблять красиві слова. Люблять їх слухати. Люблять їх говорити. Люблять вести роздуми про обов\’язок, про вірність, про порядність, про благородство. Інше питання, чи готові люди самі проявляти подібні чесноти? Чи краще за подібним спостерігати з безпечної дистанції та захоплюватися. Чи людям потрібні не вчинки, яким в першу чергу потрібно довіряти, а лише красиві слова та пусті обіцянки, які ніхто не готовий виконувати? З іншого ж боку, а наскільки ми тоді чесні?
– 10 –
Дні летять непомітно. Здається, лише вчора я приїхав на навчальний полігон. З іншого боку, здається, що життя до армії й не було. Точніше було, але дуже давно. В будь-якому разі, навчання стали легшими. Розумієш, що від тебе вимагають, де потрібно вкластися на максимум, а де розслабитися. Та й настрій покращується. Схоже, що не в одного мене. Багато хто боїться, що всіх нас кинуть як гарматне м\’ясо у найгарячіші точки бойових дій. Хтось постійно ходить з кислою фізіономією й жаліється на все, на що тільки можна жалітися. Але в цілому більшість змирилися зі своїм становищем. Що ж, подібне смирення краще за відчай.
Вільного часу небагато, але його достатньо, щоб дізнатися історії тих з ким проходиш підготовку. Наприклад, у моєму взводі є фермер. Донедавна розводив худобу. Робота не легка, але не так часто зустрінеш людей, які з таким захватом розповідають про роботу. Особливо він любить коней. Завдяки їм він навіть з дружиною якось там познайомився. Хтось розповідає про своїх дітей. Хтось згадує кризу в стосунках через сімейну рутину. Тим не менш, ця криза дала зрозуміти цінність кохання. Тому сім\’я стала ще міцнішою. Хтось шкодує, що романтизував війну та подвиги воїнів ЗСУ, забуваючи, що вони такі ж люди з плоті та крові, як і всі. Ми ж тут з плоті й крові. Хіба ні?
Також побував у наряді. Був днювальним. Нічого складного. Просто стоїш на тумбочці з серйозною фізіономією. Ех, наскільки ж це нудно. Зато цілий день не рив окопи. Упс, вибачаюся. Не виконував інженерно-тактичні завдання. От так я й думав, що до кінця доби й буду в наряді. Потім повечеряю і посплю. Але мене таки відправили на стрільбище. Саме там, на стрільбищі, відбулася сцена, яку я міг би побачити в якомусь фільмі по типу Цільнометалева оболонка, але ж не думав, що я стану героєм цього фільму. Але хто ж, як не життя, є найкращим сценаристом.
Отже, стоїмо, дощ льє, як з відра. Перед нами головний сержант, по комплекції як я, але вищий і з тембром голосу, як у мене. Тобто він був худий довгов’язий чоловік з низьким голосом. Стоїть цей інструктор в броніку, розгрузці, з зарядженим автоматом і сигаретою в зубах, з виглядом наче йому похуй на дощ. Та й на все йому похуй. І тут він каже: \”так блять, ви будете стріляти, блять, два рожка з окопа, блять, один рожок з правого плеча, блять, другий з лівого, потім піздуєте з окопа на вогневий рубіж, блять з присяда рожок хуярите, потім, блять, стоячи автоматичну з стрільбу блять\”.
І нам довелося стріляти. Наказ є наказ. Окоп заливає водою. Багнюка прилипає до берців. Та й не лише до берців. Я увесь поступово вимащуюся в багні. Від пострілів нагрівається дуло й з нього починає валити пар. Прицілюватися стає все складніше. Але ж я повинен влучити в ціль. Це зараз переді мною мішень, а в найближчому майбутньому може бути окупант. Краще я в нього прицільно вистрілю, ніж він у мене.
І щось мені підказує, що далі буде веселіше.
Продовження Щоденника ось.
