Граната як дитяча іграшка

\”Тепер я своєму взводу бажаю тихої ночі перед сном. Поіменно\”. Це друга частина Щоденника, який з перших днів мобілізації веде наш судовий кореспондент Олексій Чернецький. Перша була трохи схожа на Цілісно-металеву оболонку Кубрика і називалася \”Мухи в голові\”, ось вона.

– 11 –

Якось так неочікувано для самого себе я став замом командира взводу. Чим заслужив таку честь, поняття не маю. Може тому, що взяв на себе ініціативу знайти страйкбольні гранати для навчання. В будь-якому разі, що сталося, те сталося. Чи радий я цьому призначенню? Не дуже то й сильно, але й не засмучуюся. Чому не радий? Це додаткова відповідальність. Солдат створіння підлегле. Дають наказ – виконуй. Тепер я теж повинен віддавати накази. Але й мені дають накази зверху. Армія та ієрархія речі нерозривні. Тепер мені доведеться знаходити рівновагу між бажаннями свого взводу та командирів. А мені так добре було жити з мінімумом відповідальності та думати у першу чергу про себе, а не про ще 29 чоловіків. Але побратимів підводити не хочеться. І себе підставляти під удар. Ех, обожнюю посади з \”додатковою\” відповідальністю та мінімумом ніштяків.

– 12 –

В нашому батальйоні поповнення. На місце попереднього випуску приїхали новобранці. На перекурі ми спостерігаємо за тим, як хлопці вилазять з вантажівки й думаємо, що, чорт забирай, колись і ми були такі як вони – не розуміли куди ми потрапили. Не те що зараз. Пройшло ж стільки часу. Аж цілих два з половиною тижні. Хоча, здається наче пройшла ціла вічність за один момент. За цей час ми потроху почали забувати цивільні звички та й цивільне життя. Наче все це було в минулому житті. Форма ж на нас починали виглядати все органічніше. Вона наче вросла в наші тіла. Дивні, звичайно, новобранці. Ще не розуміють місцевих правил. От один не зрозумів, коли можна по телефону спілкуватися й вирішив покомандувати моїм товаришем по взводу. Та навіть не те що покомандувати, а побити за те, що той користується телефоном в начебто не дозволений час. Що ж, новобранцю довелося поспілкуватися з нашим старшим інструктором та попросити пробачення у мого побратима. Скоро цей хлопець, який звик вирішувати проблеми кулаками, зрозуміє, що таке біль в м\’язах та іншу армійську науку.

– 13 –

Вчора наш старший інструктор дрючив за стрільбу в русі. Ми мали йти однією шеренгою та стріляти. Потім стрільба лежачи. Дрючив усю роту. Тридцять набоїв по ідеї має вистачити на всю дистанцію. Якщо не вистачає, то маєш повзти. І стрій має бути рівний увесь підрозділ має діяти, як злагоджений механізм, щоб подавити вогнем супротивника та дістатися до позиції без втрат. Вчора  ми в основному з цим усім облажалися. Ще й повзли так собі. Я теж повз хріново. Не майстер цього діла. Тому сьогодні пішли знову стріляти. Перше відділення мого взводу відзначилося на цих стрільбищах. В хорошому плані. Йшли рівною шеренгою, вели прицільний вогонь. Влучали у цілі. Я в тому числі. Тепер головне не розслаблятися.

– 14 –

Бути замом командира взводу – це як бути старостою в універі. До мене це конкретно так дійшло у вихідний день, коли до моїх побратимів приїхали родичі. Мені потрібно було всіх їх записати, показати головному сержанту, днювальному та відвести до сімей. До мене ж ніхто не приїхав. Не тому, що немає кому. Я не хочу. Не хочу зараз бачити свою сім\’ю, чи друзів. Надто багато сантиментів і туги за домом та минулим життям. Якраз така туга находила на тих, хто повертався від своїх сімей. Хоча, мені було приємно бачити, з якою вони радістю йшли на це побачення. Та ще й з їжею поверталися. От ми й думали так взводом з\’їсти ці припаси. Навіть місце вибрали. Все йшло непогано. Але…

– 15 –

Але один з наших зник. Колишній зам командира взводу. Мабуть, найменш пристосованих до армії людей потрібно пошукати. Боягузливий, хитрий, лицемірний, жополиз. Підозрюю, що саме через ці чесноти він і став замом командиру взводу. Через ці риси характеру він ним і перестав бути. А не потрібно удавати, що ти дуже важлива людина, але при цьому нічого не робити та уникати відповідальності. В таких місцях таке не люблять. От його й не прийняв колектив та інструктори теж не любили. Він дуже ображений був із-за втрати статусі зама командира взводу. Статус, правда, такий собі. Він утік. Шукаючи цього персонажа ми зробили відкриття – він витягнув нормальні плити четвертого рівня захисту з бронежилета та поставив офігенні восьмого. Такі що захистять від прямого влучання танкового снаряда. Тобто вставки з  фанери, щоб легше було ходити. Комфортніше. Сміялися всією ротою. Звичайно, почалися перевірки, виклики до ротного на розмову. Різні люди тут зібралися. Є люди, у яких здоров\’я не найкраще, є не дуже розумні. Але, мабуть, такі персонажі, як цей, найбільше лякають. На фронті тим паче. Зате тепер я своєму взводу бажаю тихої ночі перед сном. Поіменно.

– 16 –

Кидали бойову гранату РГН. Це трохи викликало занепокоєння. А якщо граната вибухне в руці, а якщо не докину, а якщо зачепить осколком. Такі питання ставив собі, мабуть, кожен в роті. І от настав цей день — наша рота кидає гранати. Інструктаж проведено, черга сформована. Мій взвод розбирає та збирає автомати, під звуки вибухів. І от один з бійців каже: – Чорт, не можна нормально зосередитися через це базікання, вони що знущаються? – А хіба на нулі бахкати буде тихіше, чи рідше? — питаю я. – Та просто війни починають ті, хто хоче більше, — чую у відповідь. Хм, а хто не хоче більше? Хіба я не хочу більше? А що в цьому поганого? Не всім же бути монахами самітниками, які пізнають істинну в горах. Ці думки я озвучив у голос. Далі ми розбирали автомат мовчки. Настала моя черга кидати гранату. Перше, що зауважу, так це те, що вона досить таки легка і дуже зручно сидить у руці. Здається, наче якась іграшка й нічого серйозного та страшного. Просто розтискаєш вусики та витягуєш чеку. От граната так стиснута в моїх руках. Готова до бою. Але мене не покидає відчуття того, що тримаю дитячу іграшку. Навіть загрози не відчуваю. Тримаю таку її в руках без чеки. Здається наче й не смертельна штука, поки не кидаю. Чую, як в польоті спрацьовує запал, а при контакті з землею спрацьовує і граната. Не так вже й складно скорочувати генофонд русні, виявляється. І так, зразу після кидка гранати потрібно або заховатися в окопі, або лягти на землю. Ніхто ж не хоче бути посічений осколками.

– 17 –

Цікаві люди зібралися в навчальному полігоні. І інтелігенти з вищими освітами та хорошою роботою і звичайні роботяги та люди з милими в\’язничними наколками. І вікові категорії тут різні. Є і сім\’янини, і затяті холостяки. А військкомату реально байдуже, хто ти. Тут ти реально рівний серед рівних. У перші дні всі були розгублені, налякані та з питанням: \”як я сюди потрапив\”. Під кінець перебування на навчальному полігоні вже всі пройшли акліматизацію й поводять себе вільніше. І фізичні навантаження на організм вже здаються не такі важкі й мінімальна кількість сну із-за нічних повітряних тривог не дуже лякають. Стрільби, чистка зброї, відпрацювання тактики теж стають звичною справою. Мабуть, в цьому й суть цього полігону. В першу чергу, щоб ми звикли до воєнної рутини. Менше боялися та розуміли, що потрібно вміти покладатися на побратима, бо це ж в кіно непереможний командо винищує цілі взводи. В житті все дещо інакше. Твоє бойове відділення має працювати, як єдиний механізм націлений на перемогу. Хоча, може я помиляюся. Але скоро перевірю свої здогадки на практиці. Також є люди, які своє потрапляння в ЗСУ хоч якось раціоналізувати. Наприклад, є в роті один хлопець з прізвищем Хуліган. Швидше за все, він сам собі таке прізвище й придумав. Завжди рветься потрапити до магазину, щоб купити смаколиків та сигарет і собі й своєму взводу. Він має з цього відсоток. Сам родом з-під Вугледара. От якось сидимо ми з ним біля КПП і гріємося на сонці: – Ти як сюди потрапив? – питає мене Хуліган. – Та випити каву вийшов. – А мене от два рази ловили і от спіймали, – сміється Хуліган. – Хм. – От ти куди хочеш потрапити, ну там рід військ? – все не може вгамувати свою допитливість Хуліган. – Туди куди нас готують, вибір у нас невеликий – копати і ще раз копати окопи, – відповідаю я. – Ех, а я хочу в морську піхоту, – мрійливо каже Хуліган. – Нахріна воно тобі треба? – Ну так, морська піхота це ж круто. І весь цей час він не перестає безтурботно посміхатися. Хлопець двічі тікав від військкомату, але якщо вже йде воювати, то хоче бути якомога крутішим. Так же дівчата будуть посміхатися привітливіше і хотітимуть більше. А пацани, як поважати будуть. Я ще не великий спеціаліст у війні, але таке ставлення до справи мене все ж дещо лякає. А то ж є хоробрість та нерозважливість. А нам кажуть, що потрібно дивитися на 360 градусів навколо себе. Я ж у своїй крутизні не настільки упевнений. Стати хоча б хорошим солдатом. В ідеалі живим і здоровим. – Краще вчися більш уміло копати окопи, – промовляю до Хулігана.

– 18 –

Останній тиждень перебування в навчальному батальйоні. Нас очікували обкатка танку та добовий похід з відпрацюванням тактики ведення бою. Стосовно танку все просто – ми займаємо малі окопи та танк проїжджає по нас. В принципі, нічого складного. Першочергова ціль цієї обкатки полягає у подоланні страху перед подібними ситуаціями. Показати, що нічого страшного тут немає. Що я, що люди з мого взводу, не сильно відчували мандраж. Може, тому що вже за увесь час навчання задовбалися, а може звикання до подібного з\’являтися почало. Хоча, один кадр, який намагався заховатися від танку, таки знайшовся. Цей кадр був у першому взводі й звали його Чіп. На вигляд зовсім юний пацан. Всім розказує, що дуже хоче в десантної штурмові війська, але його туди не взяли. Один з моїх бійців, якось сказав, що цей хлопець просто підкидьок, який так і не отримав уваги батьків. Як виявилося, істина була поруч. Хлопець тричі намагався накласти на себе руки через паскудні стосунки з батьками. Може й в армію він рвався, щоб хоч з чимось ідентифікуватися та бути потрібним. Коли проїжджав танк, то земля тряслася і все здавалося, що він от-от вже поруч, але в той же момент ще ні. Я ж вирішив, що не настільки габаритний, щоб задіти дно танку. Так ще й окоп ідеально випитий під мій зріст. Просто лежиш й чекай, коли все закінчиться. Що я й зробив. А добовий похід був таким самим, як і будь-який похід на природу, лише з бронежилетами та зброєю. В будь-якому разі ми зайняли свою позицію, а далі типу тримали кругову оборону. На ділі ж їли припасені завчасно консерви та травили байки. Перед сном з командирами відділень мого взводу робили ставки, хто виживе, а хто ні. До цього часу не складно було зрозуміти, що не у всіх є шанси на виживання. Когось може підвести роздовбайство. Комусь боком вилізе лінь. Хтось не вміє слідувати наказам. Хтось же не дуже емоційно стабільна людина. Як би мені не хотілося, щоб всі вижили та повернулися до звичного життя. Щоб всі ми потім зустрілися в якомусь барі та посміялися над всім пережитим. Але будемо реалістами. Не у всіх однакові шанси на виживання. На наступний день, коли здавали зброю цей момент вирішив обговорити з Сепаратистом. Ми його так назвали за те, що він з родом з рідного міста легітимного. У 2014, коли покидав Донбас вірив, що ніколи туди більше не повернеться. Іронія в тому, що йому доведеться не лише туди повернутися, а й деокупувати. На перший погляд, може здатися безтурботним роздовбаєм, який наспівує пісню про море цицьок. Але на ділі він розумніший та серйозніший ніж здається В будь-якому разі ми з ним добре потоваришували. – І що, свої шанси на виживання прораховували, – питає мене Сепар. – Звичайно, що ні, – відповідаю я. Про свої шанси думати надто багато в часто не хочеться. Якось зручно вважати себе безсмертним. Зрозуміло, що це не так, але всі ми якоюсь мірою впевнені, що смерть дуже й дуже далеко. – Знаєш, я думаю, що в нашій справі головне зрозуміти, а чому ти туди їдеш і заради чого тобі слід повертатися додому, – задумливо промовляє Сепаратист, – як не крути, а ціль штука важлива. – Біль легше витерпіти, якщо знаєш, заради чого все це лайно відбувається, – підтримую розмову. – Та просто люди жадібні та ненаситні у своїх бажаннях і будуть все робити, щоб їх реалізувати. Такі вже ми люди. Краще це визнати. – А ще краще використати, як пальне, – а як інакше, якщо без точки опору можна швидко впасти. А падіння в нашій ситуації рівноцінно смерті. Мене ж з дитинства вчили, що ціль людини бути корисним для суспільства в якому живе. Можливо, так воно і є. – Саме так, а то я ще хочу зіграти в S.T.A.L.K.E.R. 2 – Тобі ще в Єнакієво героєм повертатися. – Це точно, – тут ми вже обидва починаємо голосно сміятися Звичайно, можна було розвинути думку про ціль та важливість життєвого шляху. Але й так ясно, що з дня на день ми будемо розподілені між бригадами та напрямками фронту.

– 19-

Колись мені довелося почути, що розумні та вольові люди завжди отримують, що хочуть, бо вони обирають, а не їх. Нам зручно тішити себе ілюзією контролю над власним життям. Нам зручно вважати, що ми головні герої, що все обертається навколо нас. Тільки річ у тім, що для інших ми другорядні персонажі. Це не добре й не погано. Це одне з фундаментальних правил суспільства. Правило, про яке потрібно знати. Та ми й знаємо. Багато разів у різній формі чули про це. Хоча регулярно забуваємо. Я не виняток. Все ж позитивний самообман потрібен всім нам для безпеки нашої психіки. Тільки от за наше життя ми регулярно потрапляємо в ситуації, коли обирають саме нас. Моє потрапляння до бригади було саме таким. Спершу за тиждень до закінчення навчального курсу молодого бійця приїхали представники 59 окремої мотопіхотної бригади і почали відбирати людей. Я був одним з тих, кого вибрали. В цілому я був задоволений бригадою та моєю можливою посадою — бути діловодом на фронті досить таки непогано. Ти наче й учасник бойових дій, але більше воюєш з бюрократією ніж з окупантом. Принаймні є відчуття безпеки. Ілюзорне, але все ж. Тоді я ще не знав наскільки може змінитися ситуація. Оскільки в останній день приїхали представники 5 окремої штурмової бригади і повідомили, що всі хто був до цього відібрані в 59 бригаду, можуть розслабитися. Наказ зверху змінює пріоритети рекрутингу. Можна було б відчути фрустрацію з цього приводу, але який в цьому сенс. Що так що так я потраплю на східний фронт. Та й бригада далеко не найгірша.

– 20 –

Наступного дня ми компанією зі 117 людей забрали речі та поїхали до Міста, у штаб бригади. У мене була давня мрія об\’їхати Україну. Найближчими днями ця мрія якоюсь мірою збулася. В Місті ж відбувся ще один відбір до батальйону. Коли до всіх новоприбулих звернувся представник 24 окремого штурмового батальйону \”Айдар\” з пропозицією потрапити до роти вогневої підтримки, то з\’явилося чимало бажаючих. З них же спробували вибрати найкращі кандидатури. Знову я був тим, кого вибрали. Так я отримав спеціалізацію кулеметник. Після відбору нас повідомили, що відправляємося завтра на південь в штаб батальйону, а поки ми можемо робити, що хочемо. Ніколи не думав, що буду радіти спальному району, але після місяця полів та пагорбів це був неабиякий контраст. А ще відчуття свободи п\’янило. Не потрібно шикуватися, шукати офіцера, який поведе нас до магазину. Так ми й вешталися місцевим ринком, скуповуючи різного роду дрібниці типу сигарет, води. Смакували шаурму та пили каву. Я ж знахабнів та відвідав піцерію. В якийсь момент навіть згадав, а яке воно цивільне життя. А ще згадав, як шкільні роки читав роман \”Місто\” Валер\’яна Підмогильного. Тоді головний герой роману мені здався ще тим мудаком. Переїхавши до міста почав розуміти цього персонажа. В якийсь момент я сам почав перетворюватися в такий собі аналог Степана Радченка. Був юним та амбіційним. Ще запальним та з бажанням отримати все чого не маю. Хотів підкорити місто. Зламати його основу. Мда, юнацький максималізм він такий. З часом я зрозумів, що це марудна справа, а мої амбіції породжені страхом та відчуттям беззахисності перед суспільством. Можливо, не даремно відчував страх. Якщо на чистоту, то ми всі знаходимося в режимі співпраці та конкуренції з іншими людьми. Я ж в юності був націлений на конкуренцію, а от до співпраці ще не доріс. Благо з часом зрозумів, що краще не вступати в конфлікт з суспільством, щоб, наприклад, зробити його кращим. Щойно я навчився не підпускати це суспільство до себе занадто близько, жити стало набагато легше. Зараз же я просто гуляв Містом та насолоджувався естетикою спального району. Якщо є бажання, навіть в таких місцях можна знайти красу. Хіба не краса робить наше життя більш стерпним. Коли заходив до аптеки, мене смикнув за рукав кітеля маленький хлопчик. – Я теж військовий — показав він мені свої іграшкові пістолети. Я йому посміхнувся. Все ж приємно, коли тебе вважають героєм. Навіть якщо ти ще нічого геройського не встиг зробити.

– 21 –

Далі ж мене чекала поїздка до штабу оформлення та отримання засобів захисту — бронежилета та каски. На моєму бронежилеті був напис \”Дімідрол\”. Я ще встиг пожартувати, що хтось автограф лишив. На що у відповідь почув: \”не хвилюйся, попередній власник трьохсотий\”. Що ж, не знаю Дімідрола особисто, але напевно був нормальний мужик. Принаймні про свій бронежилет він дбав добре — вставив бронепластини збоку та напашник. Також він багато курив, бо бронік був просякнутий запахом нікотину. Потім була дорога на схід  — на другу лінію фронту. В принципі, на другій лінії не настільки вже й погано. Нас тут не змушують ходити колоною і можна перевзутися в кросівки. Відчувається легкий флер Махновщини. Хоча, тупо військовим ходити красивим маршем цілою юрбою на другій лінії. Так можна з легкістю позбутися цілого відведення, або взводу. Війну тут майже й не видно. Але добре чути. Чути як працює артилерія, інколи видно, як наші гелікоптери і літаки наносять авіаудар. Звичайно, мене без підготовки на фронт ніхто не збирається відправляти. А то ж як я буду стріляти з кулемета, коли в руках його жодного разу не тримав. Також має відбутися психологічна підготовка. Зрозуміло, що я як психічно здорова донедавна цивільна людина офігію від майбутніх подій. Мабуть, це неминуче. Треба встигнути випробувати психологічні механізми захисту. Один приятель, якого мобілізували ще рік тому, сказав, що або війна мене затягне, або я її буду ненавидіти. Хай тоді краще затягне. Хай хтось буде мене називати мілітаристом. Адже ненависть до роботи погіршує якість роботи і тупо ламає. Хіба війна не робота для військового? А я хочу добре робити свою роботу і повернутися якомога менш зламаним.

– 22 –

У мене ще приблизно місяць навчання попереду. Але спершу нам новоприбулим потрібно було розселитися. Нас же заселили в чийсь покинутий будинок. Судячи з безлічі любовних романів, в цьому домі жила якась бабця. Також в нашому новому домі нас чекав Вінні. Він був невисокого зросту, повнощокий та з рідкою борідкою. Він нам зразу показав затрофеєний ПКМ та міномет. Дав коротке розуміння про ці агрегати та багато жартував. Я ж йому пожалівся на свою каску PASGT. Ще на навчальному полігоні я відчув наскільки незручно вона сидить на моїй голові. Ох, вже цей польський стандарт. – Зараз я тобі покажу нормальну каску, – засміявся Вінні, – реально нормальну. Через хвилину Вінні вибіг зі своєю каскою. – Polnischer Standard fu. Der deutsche Standard ist ja — почав говорити Вінні — з любов\’ю гладячи каску. Напевно, що він свою німецьку каску дуже любить. Інші бувалі хлопці сказали, що Вінні отримав два поранення за час війни, тому він такий несерйозний і постійно жартує, і в душі як дитина, і саме тому його й звуть Вінні. Але він свою роботу знає. Трохи згодом ми познайомилися з рештою бувалих.

– 23 –

Дуже швидко ми обзавелися позивними. Головний сержант роти сказав, щоб самі швидко придумали, бо потім як прозвучить, так і буде. Отже в взвод кулеметників потрапив я, Інженер, Марк, Єнот, Грім, Маньяк, Солод, Чакі. З усіма цими людьми я був у одному взводі, тому вже знаю, що на них можна покластися. Ось так разом ми почали проходити курс молодого бійця в Айдарі. Згадували та закріплювали те, що пройшли в учебці. Через декілька днів з відпустки повернулися ще бувалі бійці з нашого взводу. Почали знайомитися. Гоша лисий чоловік років п\’ятдесяти з сивою бородою показав пальцем на жилястого та високого бородача та сказав: – Це Мутний — ще той мудак. – А чого він мудак? — спитав я. – Та того, що він мій друг, — засміявся Гоша. Хм, думаю, я розумію про що ти, — відповів я. – Ну взагалі, не рекомендую вам тут заводити друзів, краще почекати демобілізації та вже тоді між собою здружилися, — з серйозним виглядом почав Гоша. – А то от я волосся на бороді вириваю від страху, коли Мутний йде на штурми. Сам же Мутний з цієї компанії здавався найбільш розважливим. Спокійний, зайвого не говорить. По вечорах часто його можна застати за телефонними розмовами з сім\’єю. Потім Гоша вирішив показати затрофеєний ПКМ. Він його знайшов і дуже цим гордиться. – Та ніхуя він не затрофеєний, він наш, — сказав Алігатор. Він був міцним та невисокого зросту. В батальйоні з 2021 року і за цей час встиг об\’їздити всі цікаві місця Донбасу. Ще він не завжди був у складі роти вогневої підтримки. Так то він взагалі артилерист. Принаймні був, поки його роту не розбили. Каже, що почав втрачати страх перед війною і це хріново. Якоюсь мірою його це лякає. Коли він з нами говорить, здається, наче він звертається в пустоту. – І схера він наш, коли я його знайшов, — відповідає Алігатору Гоша. – Та тому, що у підарів вся зброя засипана, що після них її потрібно перебирати та чистити, а цей кулемет ще норм. – Ну так у них є й норм відділення. – Та ніхуя, це просто комусь з наших цей кулемет вже ніколи не стане в пригоді, а от нам… Всі бувалі сходилися на одній думці, що вже втомилися від війни й хочуть повернутися до мирного життя. Їх не цікавить захоплення чужих територій. Вони просто хочуть вигнати ворога з нашої землі. Нам же пообіцяли цікаве життя. Поставили до відома, що війна в першу чергу покаже нам такими, які ми є насправді. Хтось після першого бойового хрещення буде плакати, хтось мовчати, хто буде навпаки веселим. Кожен це переживає по своєму і війну бачить теж по своєму. Але жити ми точно будем весело. Це нам пообіцяли. Ще рекомендували приглядатися один до одного, адже нам разом воювати. Бувалі ж приглядалися до нас.

– 24 –

Який же кулеметник без кулемета. Так нас почали вчити правилам поводження з ПКМ. Ми його всі встигли розібрати та зібрати почистили до блиску та наступного дня пішли пристрілювати. Всім цим процесом керував Алігатор. Було видно, що наставляти нас йому сподобалося, він аж повеселів. Відчуття від роботи з кулеметом були інші ніж від звичайного калашнікова, набагато кращі. Хороша точність та кучність стрільби і не сильно б\’є по вухах. Особисто я був задоволений. Здавалося, що нічого крутішого я не побачу, поки не потримав в руках великокаліберний кулемет Браунінг. Для інструктажу приїхав Ліптон. Він теж кулеметник, але живе окремо від нас. Видно, що цей хлопець любить своє знаряддя праці. – Ну що демони кишкоблуди, знайомтеся — це містер Брауніг, не соромтеся приміняти до нього насильство, адже він це любить, — бадьоро почав лекцію Ліптон попиваючи енергетик. – Їбіть його як хочете, але в певних моментах будьте ніжні, він хоч і містер, але з підарськими замашками. Що ж, нас чекала збірка-розбірка цього кулемета. І вона була складнішою ніж робота з ПКМ. Може, тому що в поки принцип начинка була схожа на звичайний автомат калашнікова. Увесь цей час Ліптон  постійно примовляв: \”та давай, давай, приміняй насильство, що ти з ним, як з педиком, не соромся, приміняй насильство\”. Однозначно можу сказати, що для роботи з цим добром потрібні активні наушники. Він дуже гучний. Спершу здається, наче по вухах він не б\’є. Але після закінчення стрільби ще довго чув дзвін. В далині було чути, як хтось інший на бойових позиціях стріляє з кулемета. Після стрільби нас чекала чистка зброї. — Пацани, ви щось забули — вказує Ліптон на чорну валізу в якій лежить новий ще в заводській змазці Браунінг. — Я в пам\’яті тримав вміст валізи, — відповідаю я. — Так чого ж мовчав, що, думав відмазатися від його чистки? — Та я просто вдалого момента чекав, — взагалі то я пам\’ятав прислів\’я про ініціативу, яка натягує ініціатора. — Ну тоді збий целку містеру Браунінгу, — посміхається Ліптон. — А можна, це буде мій? — Ти головне першим у нього будь, ха-ха-ха. Цікава зброя мені дісталася. Але всіх нас новоприбулих цікавить, як ми з неї будемо вбивати. Як будемо себе відчувати в цей момент. Як будемо жити далі  Я для себе вирішив, що просто не буду бачити у порогах людей. Благо зі своєю дегуманізацією вони самі прекрасно справляють. Складно побачити людину в мародері чи гвалтівнику. А якщо ще цілий комплекс. От і Мутний каже, що можливо людину убити складно, але хіба з людьми ми воюємо. Звичайно, це зараз я такий розумний та рішучий. Тільки от не застрахований від неочікуваного та несвоєчасного напливу емпатії. Може емпатія й врятує світ, але точно не в цей момент та не в контексті цієї ситуації. Краще емпатію приберегти для своїх.

– 25 –

У вільний час ми займалися спортом. А то як ще тягати кулемет, коли руки слабкі. Та й якось себе потрібно зайняти. А ще ми багато розмовляли на найрізноманітніші теми. Зайшла мова про Донбас, який нам потрібно докуповувати. – Я вам кажу, що сепарація Донбасу із-за того, що там всім вдолблювали в голову, що цей край годує всю Україну, — каже Єнот. Донедавна в нашому колективі всі його звали Сепаром через Єнакієвське походження. Але ж який він Сепар, коли він наш. – Так от, про дотації ви, мабуть, в курсі. А те, що вугілля з цих країв продавалося до Європи, в курсі? А от вони походу не були в курсі, що цій Європі вугілля з недореспублік нахрін не всралося. От так склалося, що вони в новоросії, але хочуть отримувати пенсію від України, бо їм платять п\’ять тисяч рублів. – А що за ці гроші можна купити? – питаю я. – Та ніхуя? – Мда, цікавий там народ, — підмічає Інженер. В цивільному житті він був інженером-проектувальником. Повномасштабне вторгнення застав знаходячись у відпустці з сім\’єю за кордоном. Але швидко повернувся назад. Може він не обирав країну, де народитися, але багато в чому йому Україна подобається. До війська не поспішав, але й не збирався тікати від повісток. В цьому ми з ним схожі. – Та те, що жити в цих краях тяжко, бо з роботою завжди проблеми, тому звикли робити, що скажуть, — продовжує Єнот. – Але точно скажу, що з освітою в цих краях проблеми. Багатьох вчить тупо вулиця. Мене теж вулиця навчила більше ніж батьки. Але от, мабуть, якби не вчителька української мови, то й справді був би сепаратистом, — засміявся Єнот. Можливо, в словах Єнота є правда. Моя мама, якраз вчителька української мови та літератури. Складно знайти людину, яка б ці предмети любила більше за неї. Можна сказати, що вона знаходиться на своєму місці. Вона завжди наполягає на правильному прочитанні твору. Потрібно не просто бездумно прогортувати сторінки, а дійти до суті твору. Ознайомитися з біографією автора, історичним контекстом, коли був написаний твір. Що спонукало автора написати цю історію, звертати увагу на контекст. Саме ці підказки дадуть розуміння того, що автор хотів сказати. Так, таких скрупульозних людей, як моя мама потрібно пошукати. Але її наука не пройшла даремно для мене. Як і її проукраїнська позиція. – Одне ясно точно, що екологія в тих краях пиздець, що аж видають питну воду по паспортах. Блять по паспортах. Викинь український паспорт, якщо хочеш пити. Це ж пиздець.