Патентна повірена Юлія Прохода тепер снабженєц

Юлія Прохода

У мирному житті Юлія Прохода була патентною повіреною, тепер вона волонтерка. І це не просто задачі у вільний час, а основний її робочий процес, робота відійшла на другий план. Ми зустрілися біля Епіцентру, де Юля планувала купити 300 пар шкарпеток, але купила повну машину трави для котів. Поговорили з нею про волонтерство, війну, лист від Джо Байдена і експропріацію майна росіян.

Діма Гадомський (петоння),
Сергій Сидоров (розшифровка) і
Марія Матяшова (фото)

Патентна повірена Юлія Прохода тепер снабженєц

Що ми робимо зараз біля “Епіцентра”?
Якщо чесно, ми, як завжди, приїхали до “Епіцентру” купити трошки шкарпеток і трусів. У мене основна група, забезпеченням якої я займаюся – 150 людей. Вони на бойових виїздах, на чергуваннях і так далі. Тому закупки 300 пар шкарпеток вистачає десь на два дні. Але виявилося, що всі шкарпетки ми вигребли минулого разу, тому довелося купувати траву для котів. Ну, теж годиться (посміхається).

Чим ти взагалі займаєшся з 24 числа?
24 числа я ще була адвокатом і ще направляла в суд клопотання про відкладення засідань, тому що я була переконана, що все зараз швидко минеться. В той же день мені довелося евакуювати кота і мою маму до себе, і в принципі з цього почалася масивна робота по переміщенню всього, що треба, куди треба. Буквально через пару днів після 24-го був лайв-чат “Мертвих”, до якого я раптово приєдналася, тому що як раз очікувала… не знаю, чого очікувала. І там якийсь чувак сказав: “А чи ніхто раптом не знає гарного професійного зв’язківця з бойовим досвідом?”. Ну, це був мій чоловік, який АТО-шник, з великим досвідом. Я його тут же влаштувала у відповідний підрозділ. А приїхала його проводжати – бачу, що там нема в принципі нічого. Ні рації, ні їжі, ні ліків. І так почалася робота снабженця. Першим моїм завданням було дістати рації власне для цього підрозділу, потім – для всіх інших, включаючи (забігаючи наперед) мого адвоката Женю Закревську (посміхається).

Дістати Женю Закревську треба було? (сміється)
Дістати їй рацію! Щоб вона могла діставати всіх інших. (сміється) За цей час я завезла їх і вже роздала близько двохсот. Ну, і це тіпа не кінець. І почалася тема з харчуванням. В нашому підрозділі близько 150 людей, і їм потрібні, по-перше, продукти на кухню, – я кожен день встаю, як на роботу, в супермаркет, можу вже працювати досвідченим вантажником. Ну і по-друге, їм треба готувати фізично руками для блок-постів і для тих, хто забирає гарячі обіди з собою. Це в день від 50 до 120 обідів, в залежності від дня.

Я не полишаю роботу, я працюю. Да, я себе дуже картаю за те, що інколи робота відходить на другий план, і між тим, як написати позов або приготувати гарячі обіди — да, я скоріше приготую в першу чергу гарячі обіди.

Що найскладніше діставати?
Найскладніше – пластиковий посуд одноразовий. Взагалі піпєц (сміється). Я евакуювала одну сім’ю з Обухова і вони передали мені заодно трошки пластикового посуду. З їжею зараз проблем більш-менш немає, ми вже наловчилися, знаємо, де в якій черзі стояти і так далі. Зараз завдання номер один, яке перед нами стоїть – це велика закупка турнікетів. Ну я вже не знаю, складно це чи не складно, тому що ми їх знайшли, гроші знайшли, доставку знайшли. Ну тіпа тільки вже все реалізувати.

В тебе не відбулася випадково якась переоцінка цінності речей, грошей після початку вторгнення?
Чесно?

Я зараз поясню питання. Я питаю у всіх героїв інтерв’ю, що вони мають із собою найцінніше. Ті, хто в ТрО або в Збройних Силах, переважно кажуть, що це зброя. Ті, хто не в ТрО, переважно кажуть, що це документи. Я теж подумав, що мені треба було собі дістати журналістське посвідчення, тому що у мене камера в машині, і постійно питають: “Нафіга камера? Покажіть фотки? Яких-яких юристів? А чому без посвідчення?”. І коли я дістав нарешті цей документ їбаний, стало простіше. І я думаю “Ну дійсно, документ – це важлива історія”. Ну і так само речі. Оця цей диктофон у мене цінніший, ніж телефон у мене з собою. Я от про таку переоцінку. Те саме з грошима. Люди постійно кидають гроші, сьогодні на рахунку було півмільйона, завтра мільйон. І витрачаю туди сто тисяч, туди п’ятдесят – і так переоцінка відбувається.
Ти знаєш, я якось і раніше так відносилася до грошей – так трошки… ну, спокійно. Зараз прийшли, можна їх витратити, заплатити людям, шось купити в офіс, шось вкласти в розвиток, – не очікуючи, що треба їх зберігати. Я точно знала, що якось завтра будуть інші, інші, інші, інші. Так і тут: коли почалися перші закупки, грошей треба було одразу і багато, ну і я почала витрачати свої – всі, скільки було. Перший збір для мене організувала моя подруга, просто мене навіть не питаючи. Вона знала приблизно, скільки я витрачаю на день, допомагала мені (тоді ще не було так нормально з продуктами) – трошки мені передавала. Організувала збір, дала мені гроші. Я думаю “Ну ОК, гроші ще є”. Потім швейцарці, з якими я працювала. В них був запит на людину, яка працює саме на вулиці, вони не хотіли жертвувати на ЗСУ; не те, що не хотіли – вважали, що більш важливіші не загальні рахунки, не ЗСУ, не “Укрспецекспорт”, а саме хтось, хто робить щось маленьке, але практично кожен день. Вони зібрали гроші, переслали – круто! Я в принципі працюю так, як звикла працювати все життя. Просто зараз для мене волонтерство – це робота, це задача. Це не те, чим я займаюся у вільний час, а в принципі основний мій робочий процес.

Ти зараз органічна в тому, що ти робиш? Ти продовжиш займатися цим самим волонтерством і надалі, чи ти хочеш, можливо, щось інше робити?
Да, я думаю, да. Я достатньо організована. Що добре у адвокатів, чого ми круті волонтери: ми дуже організовані. Ми вміємо довго чекати, ми вміємо формулювати завдання, розуміти, що нам треба. Для нас нормально витискати потреби реальні, а не ті, які просто сказали для того, щоб відчепилися. В цьому я органічна! При цьому я не полишаю роботу – я працюю. Да, я себе дуже картаю за те, що інколи робота відходить на другий план, і між тим, як написати позов або приготувати гарячі обіди – да, я скоріше приготую в першу чергу гарячі обіди.

Ти сама готуєш обіди?
Да, сама.

Скільки ти можеш приготувати обідів за раз?
Максимум у мене було 120 одночасно. Гарячих. Для Нацполіції, не повіриш (сміється).

Патентна повірена Юлія Прохода тепер снабженєц

У мене до Нацполіції особлива чомусь любов: щось вони мені не дуже подобаються останнім часом на блок-постах. Найжорсткіші блок-пости, навіть найхамовитіші чомусь.
З ними було як: вони надіслали запит на потребу. Кажуть: “Нас триста людей, дайте нам станки, засоби гігієни”. Ну ОК, на 300 людей це знайти насправді непросто. Деякі станки для гоління мені прислали, наприклад, з Дніпра – це був найшвидший спосіб їх одержати. Коли я привезла, вони кажуть: “Добре, привозьте ще стільки ж”, хоча там реально була вся машина просто завалена (сміється). Не можу сказати, скільки – там закупка була тисяч на 25 одномоментно. Кажуть: “Добре, ще привезіть нам продукти харчування”. Я питаю: “Чекайте, ви ж маєте бути на забезпеченні?” Вони кажуть: “Да, але ми готуємо запас на случай облоги”. Я думаю, блін, у мене хлопці є – по різних районах, не лише по моєму, – до яких я приїжджала з гарячою їжею ПЕРША. Видно було, що люди тижнями не знали, що таке супчик, картопелька, гречечка і все решта. А тут люди думають про те, що “Давайте створимо запас на випадок осади”. Ну, таке. Але це не означає, що і їм не треба помагати. Ні, треба, просто треба трошки зважувати, кому в першу чергу, а кому в другу-в третю.

Ти стала ставитися до війни якось інакше?
Слухай, в мене був деякий досвід чотирнадцятого року – ну, конєшно, не такий, як зараз. Зараз – це на порядок вище. Знову ж таки, у мене чоловік з бойовим досвідом, з ПТСР-ом, з усіма цими проблемами – це те, що я бачила своїми очима.

Він військовий, чи він пішов в чотирнадцятому році добровольцем?
Він пішов в чотирнадцятому добровольцем. Абсолютно цивільна людина, менеджер по відкриттю торгових точок. Але він служив в армії, у нього була військова спеціальність, він був класним зв’язківцем вже тоді, і пішов добровольцем воювати на Схід. Тобто я приблизно це розуміла, як там це відбувається. Просто тут було “Ось тут і зараз треба робити це, це і це. Треба діставати це, це і це”. Багато чого життя само, знаєш, ставило в такі рамки – ну, наприклад, в мене подруга виїхала з Києва з дітьми 24-го числа. Не з Києва, з Ірпіня! Ну, там де вже нічого немає. Її батько залишився під Броварами в тій зоні, в якій шли інтенсивні бойові дії. В якийсь момент треба було його звідти вивозити. Я його вивезла, привезла до себе додому, відпоїла, відгодувала і наступного дня ми відправили його у Вінницьку область. І того ж наступного дня в їх будинок влучила ракета. Тут нема часу думати, да? Ти просто розумієш, що є речі, які ти можеш робити, ти їх робиш добре – роби далі. Це те, що робиш під час війни.

Без пригод вивезла з-під Броварів?
Не без пригод, але в перестрілку, що характерно, ми потрапили (сміється) вже майже в Києві. Ну, так сталось.

Розкажи про перестрілку – як ви туди потрапили?
Стоїмо в довгій черзі на в’їзд. Раптом починаються автоматні черги, які ні з чим не можна переплутати. Бачимо, що ось там, перед нами буквально все це відбувається. Ну, ОК.

А хто стріляв, ти розумієш?
Не можу зараз сказати, шо це було – не стали питати, тому що потік на в’їзд був великий, і я розуміла, що важливо, щоб кожен, хто зараз може спокійно проїхати – він має спокійно проїжджати. Не треба створювати тут плацдарм для фоточок і істєрік у того, хто погано це переносить.

Багато хто – переважно, там, жінки або чоловіки з дітьми, у кого багато дітей, – виїхали. Чому ти не виїхала?
Тому що я тут корисна!

Давай переформулюю: заради кого або чого ти тут?
Дивись, я не знаю, з чого почати. Дитина в мене не тут. Так сталося, що за два дні до війни вона поїхала в Кропивницький. Коли почалася війна, стало зрозуміло, що це найбезпечніше місце, де вона має залишатися. Вона не приїде найближчим часом до Києва.

Мама в мене жила в Києві, вона неходяча після заміни суглоба – ну, практично неходяча. Я її забрала до себе в перший день. В якомусь сенсі це мене стримує, да, я не можу її полишити. Хотя вона, якщо чесно, кожен день мені виносить мозок: “Я хочу додому, я хочу додому, відвези мене назад”. Ну, тому що старші люди більше звикають, для них важливо – домівка і так далі. Ну, є, принаймні, вона. Далі – є мій чоловік, я насправді так, нормально допомогла їм з усім, що могла, в перші дні. Я досі вважаю, що я тут корисна.

Яку б задачу мені не поставили: “Дай мені програматор номер такий-то” – “На тобі”, “Дай мені прошивку номер 152”. Я до цього не знала, що це таке! Але вдалося швидко навчитися, вдалося розмовляти з людьми, щось в когось брати, передавати, і так воно працює. Я знаю, що я йому потрібна, я тут корисна. Всі хлопці, для яких потрібна їжа – якщо мене не буде, то хто буде це все робити? Понятно, вони не вмруть з голоду. Але не хочу, конєшно, каркати, но воювати нам ще якийсь час прийдеться. Якщо ми зможемо для них зараз створити максимально нормальні умови – це треба робити!

Далі є наша Національна асоціація патентних повірених. У нас громадська организація, досить молода, тільки в листопаді нам був рік, але в нас 150 членів, як-ніяк. Хто де: когось треба було теж евакуювати, ми влаштовували людей і в Ужгороді, і в Польщі, і в Німеччині, і так далі. Їм треба була допомога. Але знову ж таки, для цього я мала сидіти і робити щось для них. Переказувати гроші, знаходити житло, знаходити знайомих, транспорт і так далі. І це велика відповідальність насправді. Комусь треба було допомагати прям практично, комусь ліки якісь достати, передати. Комусь ще щось. Я як відчуваю всіх цих людей за собою, і реально думаю, я тут корисна. Куди ж я поїду?

Чим після початку вторгнення займається Асоціація (патентних повірених) і що ви зробили із того, чим ти реально пишаєшся?
Ми почали з того, що засудили, звичайно, війну, і почали направляти листи до всіх міжнародних організацій, які є вагомими в нашій сфері, для того, щоб виключити росію максимально з усіх міжнародних угод, виключити їх членів з усього членства, з керівництва, з усіх подій, і продовжили для українців максимально строки по об’єктах інтелектуальної власності. І да, може, це смішно (посміхається), але ми написали листа в Білий дім. Я так добре пам’ятаю, я сиділа шукала якісь адреси, а їх не можна знайти! Адреси Білого дому нема в пабліку ніде. Я знайшла цю адресу Білого дому, і через три дні нам приходить на пошту лист, підписаний Джо Байденом. Я думаю: “Блін, оце я дожилась! (сміється)” Да, змогла все-таки! Насправді багато чого було зроблено. Американське патентне відомство зупинило строки для українців…

Що Байден написав, почекай?
Що він підтримує Україну повністю. Ми ще просили закрити небо, конєшно, но тут – оминув це питання. Що вони будуть повністю підтримувати Україну, і дипломатією, і на всіх фронтах, засджують агресію Росії, будь-які конкретні кроки з боку Сполучених Штатів будуть зроблені.

І вони (патентне відомство США) реально припинили співпрацю з російським відомством, з євразійським відомством, зупинили для українців строки, тобто зробили для нас режим максимального сприяння. Так само, як і Європейське патентне відомство, Європейське відомство інтелектуальної власності – власне, багато до кого ми достукалися, робили такі дуже прості, але практичні кроки, які нам зараз так необхідні.

Що роблять зараз інші асоціації?
Ну, в нас же така ситуація, що є наша активна нова асоціація, і є стара, яка ще заснована в 1995-му. Керівник виклав пост, що наша головна профільна державна установа, Укрпатент, працює в штатному режимі, і можна працювати. Ми високо цінуємо Укрпатент, дійсно працювати можливо, і ті процеси, які можуть не зупинятись, вони не повинні зупинятись.

Але можна було б і піти нам назустріч – дати послаблення по строках. Вони могли б не брати з нас гроші за продовження поновлення у строках, і ми ж виступали з цією ініціативою, ми листа про це направили до них у перші дні. У мене є колега, яка під обстрілом у Харкові знаходиться, є колега, що виїхала з Київа і потрапила до Макарова, який був захоплений. Нам зараз важко працювати. І позиції Укрпатенту, що “це війна” – її не було.

В тебе є якісь ідеї, як бути з експропріацією прав інтелектуальної власності Російської федерації та її компаній?
Закон вже прийнятий, ми туди хотіли вписати окремий блок по інтелектуалці, але вже не було часу, то ж інтелектуальні права будуть проходити по першій статті Конвенції, просто як майно.

А що робити з цим надалі – чесно кажучи, не знаю. Перша думка була особисто моя – що треба припинити їх чинність, усіх, взагалі, як таких, що протирічать засадам публічного порядку, моралі і гуманності. У нас є ця умова для визнання недійсними в усіх профільних законах, і я вважаю, що усе, що повинаходив агресор – суперечить принципам публічного порядку, гуманності та моралі.

Що для тебе буде закінченням війни?
Я про це ще не думала. Зрозуміло, є якісь прості речі, що коли вже чоловік буде вдома, я його нарешті обійму, і все буде налагоджуватись. Але зараз день проживається так, що горизонт мого планування – це завтра. Завтра в мене вже є замовлення по кухні.

Добре спиш?
Ну так собі.

Що ти робиш, коли повітряна тривога?
Я не ходжу у бомбосховище. Так, я розумію, що це неправильно, так не можна робити. Просто є два чи трі основних місця, де я чую тривогу. Перша – це магазин, і стоячи в черзі дві години, я вже звідти не піду. Друга – там, де ми все розвозимо, і третє – це квартира, вона на першому поверсі. Я завжди не розуміла, чому купила квартиру на першому поверсі, вона мені так не подобалась, я її просто ненавиділа, а зараз я розумію, що це був вибір номер 1.

Як думаєш, що відбувається зі страхом зараз? У перші дні воно було страшнувато, коли повітряна тривога, а зараз усі роблять так, як ти.
Людина до всього звикає, до всього адаптується, неможливо завжди очікувати першої емоції самої гострої. По собі я можу сказати, що в мене страху взагалі не було, тому що я з першого дня була в якихось процесах. Мені за весь цей час було тривожно, коли чоловік поїхав на виїзд, з ним мало не бути зв’язку одну добу, а не було дві.

Що ти йому сказала, коли з’явився зв’язок?
Що я його люблю.

Що ти передаси наступному, з ким ми робитимемо інтерв’ю? Артем Донець передав тобі із Харкова уламок крила якоїсь ракети, яка влучила у житловий будинок. Що ти передаси Жені Закревській, з якою будемо писати наступне інтерв’ю?
Жені Закревській я хочу передати словами, що незважаючи на те, що вона призупинила адвокатську діяльність, хай вона пам’ятає, що вона мій адвокат, щоб перемагала і поверталась. І поряд з її офісом був магазин Рошен, і коли я до неї приходила, я там щось завжди брала. Тому я зараз передаю їй печиво.

Патентна повірена Юлія Прохода тепер снабженєц