Роман Ігнатов: доброчесна людина, поганий управлінець

У березні 2024 голова ВККС Роман Ігнатов раптово подав у відставку. Одна із причин такого рішенння — він не справлявся зі своєю управлінською роллю. Цей випадок лагідно натякає на те, що коли відбирати державних службовців у першу чергу за критерієм доброчесності, то і на посадах будуть у першу чергу доброчесні. У кращому випадку інші професійні навички вони теж матимуть.

Юристи у середньому дуже погані управлінці. А ті юристи, які є хорошими управлінцями, зазвичай посередні юристи. Я не маю жодного статистичного доказу цієї своєї гіпотези, а маю всього лише ось такий мисленнєвий експеримент: спробуйте назвати 5 прокурорів, суддів, партнерів юридичних фірм чи директорів юридичних департаментів, які перетворилися на успішних (ненавиджу це слово) СЕО топ сотні українських компаній. Не ображатйтеся на мене колеги, я під кінець тексту розвину цю думку.

Але ж є багато юристів, які стали державними службовцями і непогано справлялися, скажете ви мені. Так, згоден, такі приклади були і є. А от чи будуть надалі, я не знаю, бо доброчесність в Україні перетворилася на культ, а хард та софт скіли відійшли на інші плани. Я уявляю собі симфонічний оркестр, у який набрали згідно громадського уявлення про музику тільки рудих музикантів, а серед рудих відібрали найкращих музикантів. Коли музиканти зібралися на першу репетицію, виявилося, що половина з них барабанщики і немає жодного диригента.

Половина методології, за якою Комісія відбирала кандидатів, складається із опису поняття “доброчесність”, ще рівно 40% стосуються знання закону і судової системи (назвемо це хард скілами), і лише 10% вимог стосуються таких софт скілів, як вміння управляти людьми, письмова та усна комунікація. Якщо за такою формулою відбирають і інших державних службовців, то вірогідність появи у ключових інституціях потужних лідерів тяжітиме до нуля, а от шанси України перетворитися на найбільш доброчесну у світі націю значно зростуть. Тільки от доброчесність впливає на заможність так само, як і рудий колір волосся.

Хороша людина Роман Ігнатов

У липні 2019 в Україні Вища кваліфікаційна комісія суддів припинила функціонувати (ми писали про ймовірні причини ось тут). Майже пʼять років добір нових суддів був заблокований. Говорячи мовою бузнесу, судова система пʼять років існувала без функцій HR та рекрутингу: судді йшли з посад, а нових не набирали. І от нарешті “HR-департамент” запрацював, комісія вибрала серед своїх членів Голову, та на пройшло і року, як голова пішов у відставку. Та не просто у відставку з поста Голови, а взагалі звільнився із ВККС. Це не нокаут і навіть не нокдаун для судової системи, а просто болючий удар.

Я переконаний у тому, що Роман Ігнатов чудово розумів, що його відставка матиме болючі наслідки для судової системи. Я знайомий із кількома членами ВККС і поговорив із ними з усіма перш ніж писати цей текст. Всі вони мають різне бачення причин його відставки, але всі в один голос кажуть, що він був дуже чесною і, як зараз прийнято казати, “світлою ті ціннісною людиною”. Ця характеристика Ігнатова від його колег дає мені підстави думати, що підстави для відставки він мав дуже грунтовні. Щоправда, він не говорить, які саме.

Чутки про те, що він не щасливий бути Головою ВККС ходили давно. Але чому пішов саме зараз, і чому пішов не просто з посади голови, а і з посади члена ВККС, достеменно невідомо. Кажуть, що останніми днями він взагалі всіма своїми діями показував, що не планує нікуди йти. Напередодні він просив членів Комісії погодити йому позачергове відрядження. А зранку у той день, коли він написав заяву про відставку, одна міжнародна організація записувала ролик про ВККС, і Ігнатов сам напросився брати у цьому учать, бо “альо, я ж голова, ану і мене терміново зніміть” (не дослівно).

Є дві основні теорії щодо причин його термінового звільнення: (1) за заявою народного депутата Бужанського ДБР розслідує діяльність Ігнатова на предмет державної зради і можливо “щось знайшло”; не про його російський паспорт, бо це, на мою думку, нісенітниця, а щось справді вагоме або (2) втомився від медійних атак та іншого подібного тиску і вирішив повернутися до спокійного суддівства із правом на безбідну пенсію.

Та насправді, не дуже то і важливо, чому він пішов. Важливі претензії, які до нього мали всі члени комісії, із якими я поговорив. Ті люди, які назвали його чесною та ціннісною людиною, також в один голос сказали, що він дуже поганий лідер і дуже поганий управлінець. Від себе також додам, що він ще і жахливий публічний спікер.

Що таке хороший СЕО взагалі?

Мій препод з поведінкової економіки у бізнес школі Джон Оеш (John M. Oesch) вчив, що всі моделі помилкові. Іншими словами, будь-які “критерії ідеального СЕО”, хто б їх не писав, настільки ж корисні, як і поради про “десять навичок, які зроблять вас мільярдером”. Але кращого способу пізнання, ніж моделі, не існує, казав нам Джон, тому ось дві групи орієнтирів з першої сторінки пошуку Гугла щодо того, які мінімальні навчички повинен мати СЕО.

Спершу чотири уміння, якими на думку авторів статті “What Sets Successful CEOs Apart” у Harvard Business Review, має володіти СЕО:

• Deciding with speed and conviction. Мається на увазі оця відома теза про те, що краще погане рішення, ніж відсутність рішення.
• Engaging for impact: щойно СЕО сформував візію і стратегію, він має вміти “продати” її усім стейкхолдерам (працівникам, акціонерам, споживачам).
• Adapting proactively. Хороший СЕО має дбати і про короткострокові плани, і про середньострокові плани, але більшу частину свого часу він має витрачати саме на довгострокові стратегії.
• Delivering reliably, тобто досягати результатів.

А ось стаття 2019 року “The mindsets and practices of excellent CEOs“, у ній МакКінсі дають шість напрямків, у яких ідеальний СЕО має бути найсильнішим гравцем: це управління бордом, комунікація із стейкхолдерами, побудова команди та процесів, та інше не розписую, бо на скріншоті все і так описано:

Методологія, за якою Комісія відбирала членів ВККС, також містила вимоги про лідерські та управлінські якості кандидатів. Але за структурою Методології мені здається, що ці якості взагалі не мали особливого значення:

• 3 сторінки Методології присвячено детальному опису чеснот доброчесності,
• 2 сторінки — професійним хард скілам: знання права, судової системи, аналітичним якостям, вмінню працювати наполегливо,
• 0,5 сторінки документ присвячує критеріям управлінця; їх усього три, але подивіться, які вони потужні: навички письмової та усної комунікації і вміння працювати із колегами.

На старті конкурсу з добору членів ВККС один із членів Комісії з добору Іван Міщенко в інтервʼю для для АПУ сказав майже дослівно: “Доброчесність, як така, матиме трішки більшу вагу, ніж професійна компетентність”, чим лише підтвердив те, що видно із Методології. Я маю два теоретичних пояснення таким вимогам Методології. Перше: пошук людей із дійсно хорошими управлінськими навичками не входив у задачі Комісії з добору, бо вони шукали доброчесних професійних юристів. Другий, Комісія заздалегідь розуміла, що для юристів, а тим більше доброчесних, не можна підвищувати планку по софт скілам, бо просто не вдасться відібрати 64 кандидати.

Приклад Романа Ігнатова підштовхує мене саме до другого пояснення.

“Хороша людина, але поганий музикант”

Я не вважаю себе доброчесною людиною. Зокрема через те, що дуже люблю Антона Чєхова. Крилату фразу “Guter Mensch, aber schlechter Musikant” придумав не він, а німецький письменник Клеменс Брентано у своїй комедії 1804 року “Понс де Леон”, та Чєхову своєму “Вишневому саду” зробив цю фразу крилатою серед музикантів, а також тих, хто читає російською. Саме цю фразу часто казав мені мій тато-музикант про людей не на своєму місці.

Заздалегідь прошу вибачення у тих, хто набагато краще розуміє роль і повноваження голови ВККС із середини, бо я ці повноваження розумію лише на основі того, що видно з мого зручного крісла партнера юридичної фірми. Ось що я бачу.

Голова ВККС керує ейчар та рекрутинг функціями всієї судової системи, а отже повинен бути лідером, мати візію і стратегію, а також вміти контролювати реалізацію цієї стратегії. Він повинен розуміти та вміти управляти бізнес процесами. Він є головою колективного органу, отже він не виживе без уміння вести дискусію, переконувати, “продавати”, інколи продавлювати та інколи “прогинатися”. Він також має вести переговори із іншими стейкхолдерами судової системи: Вищою радою правосуддя, Верховним Судом, Верховною Радою, із суддями і кандидатами у судді, а також, так вже повелося, із Офісом Президента. А оскільки судова система знаходиться у стані перманентної реформи, то невідʼємним атрибутом будь-якого топ-менеджера судової системи є вміння розрулювати конфлікти і вести антикризову комунікацію.

Я написав усе це і відверто не можу собі уявити суперлюдину, яка відповідала б усім цим критеріям. І от серед цієї обʼєктивно невеликої купки суперлюдей має знайтися хтось, хто зажди вчиняв доброчесно. Подумайте будь ласка, чи хтось із ваших знайомих підходить, бо серед моїх знайомих таких буквально пара людей. Такі люди безперечно існують, але це точно не був Роман Ігнатов.

Колеги Ігнатова із ВККС кажуть, що він після призначення на посаду закрився у собі та майже ні з ким із них не спілкувався. Рішення приймав повільно або взагалі не приймав. Він ледь не публічно відмовився спілкуватися із заступником голови Офісу Президента Андрієм Смірновим, який на той час позиціонував себе як людину, відповідальну за реформу судової системи. На сам кінець, Роман Ігнатов провів за результатами медіа атаки на нього найгіршу антикризову прес конференцію із тих, які я бачив:

Словом, схоже, що Роман Ігнатов не володів жодним із тих софт скілів, якими мав би володіти як голова ВККС на думку Комісії з добору членів ВККС, не кажучи вже про вимоги до СЕО від МакКінсі та авторів HBR.

А тепер додамо сюди те, що Ігнатов це перший голова, якого обрали щойно зібрані в один колегіальний орган малознайомі між собою професійні доброчесні юристи. І ще додамо, що Ігнатова вибрали ледь не випадково, у рамках якихось тільки їм відомого квотного принципу (судді, науковці, практикуючі юристи) та ще і під тиском необхідності якомога швидше запустити суддівські конкурси — не найсприятливіші умови для проведення внутрішніх праймеріз і вдумливого вибору першого серед рівних, погодьтеся.

Є кращий кандидат?

Комісія не змогла швидко обрати нового голову і на мій дуже відсторонений погляд це добре, бо тепер члени Комісії вже знають одне одного краще, ніж коли вони обирали кота у мішку, до того ж, вони побачили, яким голова ВККС точно не може бути. Я слідкую за діяльністю ВККС і впевнений, що їм стане мудрості обрати справді достойну людину. Просто це вимагає більше часу, ніж проголосувати за першого ліпшого.

Одночасно із цим демарш Ігнатова реанімував Комісію з добору членів ВККС, яка два тижні тому знов зібралася та оголосила про конкурс на заміщення вибулого члена ВККС. Я не маю особливих ілюзій стосовно портрету людей, які подаватимуться на цей конкурс, швидше за все, туди не потраплять люди із вищими управлінськими навичками, ніж їх мають теперішні члени Комісії.

Усі теперішні члени ВККС юристи і на початку тексту я сказав, що хороші юристи у середньому дуже погані керівники. Достатніх і допустимих доказів цієї тези, очевидно, немає. Але є маса статей і досліджень, наприклад ось стаття у журналі Furtune із промовистотю назвою “Why are lawyers such terrible managers“, а ось опубліковане у Harvard Business Review дослідження “Do Lawyers Make Better CEOs Than MBAs?“, а ще ось старенька стаття у Wall Street Journal “Do Lawyers Make Good CEOs?“. Усі ці статті говорять про одне і те саме: СЕО із юридичним бекграундом набагато краще управляють судовими процесами і вправно управляють витратами на юристів. Причина тому — юристи обережніші, ніж СЕО-неюристи, себто мають набагато меншу схильність до ризику, ніж СЕО-неюристи. В усьому іншому, крім розрулювати судові конфлікти, юристи-СЕО справляютсья погано і причина тому та сама — вони дуже обережні (risk averse).

Якщо вірити бізнес літературі, то знайти серед хороших юристів хороших управлінців це задача із зірочкою. Якщо додати сюди ще і критерій доброчесності у тому гіпертрофованому вигляді, якому він існує зараз, то зірочок у цій задачі буде дві, а не одна.

Портнов прийде, порядок наведе

“Так давай може Портнова, Лавриновича, Лукаш і Вовка повернемо у систему правосуддя, вони були чудовими юристами-управлінцями?” — сказав мені знайомий, з яким я поділився спостереженнями щодо відставки Ігнатова перед написанням цієї колонки.

Якщо взяти за істину те, що Андрій Портнов був дійсно хорошим управлінцем, а також якщо ви погодитеся зі мною у тому, що Роман Ігнатов був поганим управлінцем, то ось який у моїй голові зʼявляється парадокс: доброчесність в Україні зараз доведена до культу, тоді як управлінські якості є третьорядними — так головою ВККС став Ігнатов. За часів же Януковича було все рівно навпаки: цінувалися жорсткі господарники, а за слово “доброчесність” могли вломити у табло — тому у владі мав успіх Портнов.

Я нариваюся бути названим чортом і морально готовий до цього, та останні два роки я спостерігаю за тим, як фокусування на доброчесність перетворилося на нездоровий культ ненависті до державних службовців. З одного боку, мені цілком зрозуміла формула: аналізувати минулі вчинки людини для того, аби спрогнозувати ймовірність майбутніх вчинків. Завдяки антикорупційній політиці державних органів і активістів судова система очистилася від ОАСКу і Павла Вовка, від бувшого голови Конституційного Суду Олександра Тупицького, бувшого члена ВРП Павла Гречківського, та інших таких самих чи менш потужних функціонерів.

Але з іншого боку, фільтри доброчесності пропустили бувшого голову Верховного Суд Всеволода Князєва, якого НАБУ звинувачує в отриманні рекордного в історії верховних судів Світу хабар, та бувшого голову Касаційного господарського суду ВС Богдана Львова, у якого згідно нашого розслідування є дійсний російський паспорт.

Якщо ці фільтри пропускають недоброчесних, то логічно припустити, що вони також блокують доброчесних. А це означає, що десь є спеціалісти, які може і хотіли б із приватного сектору перейти у державний, але дивляться за проєктом “Суддівські посіпаки“, спостерігають за тим, як Могилянка зображає державних чиновників щурами (картинка нижче), та і закидають думку про державну службу до кращих часів.

Здоровʼя!

В останні приблизно два роки поняття “доброчесність” в Україні гіперболізовне і доведено до якогось культу, який за моїми спостереженнями межує з ідіотизмом. Я не маю заперечень щодо необхідності чиновникам бути доброчесності per se, але я маю певні заперечення проти того, аби Україна прагнула стати найдоброчеснішою нацією у світі. І я маю ідею.

Ось Global Competitivness Report від Міжнародного економічного форуму (сорян, за 2019 рік). Україна у ньому знаходиться на далечезному 101 місці за показником “Здоровʼя”.

Що як замість “Доброчесності” визначити основним критерієм для державних службовців “Здоровʼя”? Ви ж не маєте заперечень щодо того, що здоровʼя важливе, правда? На вулицях громадські активісти спортивної статури зі свистками, пропаганда ранкової гімнастики у соціальних мережах, гучні розслідування про приховування чиновниками ожиріння. У Методиці з добору членів ВККС 3 сторінки показників про здоровʼя кандидатів: Комісія з добору вимагатиме довідки про вакцинування, допитуватиме батьків кандидатів про те, чи мочили манту у третьому класі, нехай всі кандидати і члени їхніх сімей здають норматив з підйом-переворотів і стрибків через козла щороку замість декларації доброчесності.

Доведення будь-якого показника, критерія чи чесноти до рівня культу рано чи пізно наштовхнеться на сарказм. Тому без образ. Та повернімося до Ігнатова. Комісія з добору ВККС шукала доброчесних і професійних юристів, та не шукала лідерів чи управлінців серед них. Потім ці доброчесні юристи обрали Голову приблизно за тим же принципом, за яким у дворовому футболі вибирають воротаря: хто ближче до воріт, той і йде на дірку. У цій ситуації максимального несприяння голова ВККС міг виявитися хорошим лідером виключно дивом. Можливо, диво станеться із наступним обраним головою.