|

Роман Чумак втратив офіс

Говорив і фоткав Діма Гадомський,
розшифрував Сергій Сидоров

Адвокат Роман Чумак, партнер юридичної компанії “Арес” працює на величезному гуманітарному складі у Харкові. Там тони їжі, одягу, ліків, а Роман координує, інколи сам розвозить. До його офісу прилетіло п’ять ракет. У його машину влучила куля.

Роман Чумак втратив офіс

“У центральному холі вокзалу знаходилось, по різним підрахункам, до тисячі іноземців, які не пускали інших людей на посадку на поїзд”.

Можеш описати, де ми зараз знаходимося?
Ми зараз знаходимось, по суті, в хабі, який займається акумуляцією і розподіленням гуманітарної допомоги. Тут є три напрями: це ліки, це продукти харчування, а це у нас засоби гігієни і все, що з ними пов’язано. По суті, сюди звозяться всі товари, які в подальшому фасуються і відвантажуються або меншим збирачам допомоги, або взагалі в індивідуальному порядку відвантажуються на адресну відправку. Тут є всі умови: тут технічні умови, тут є де зберігати, є багато людей-волонтерів, які працюють безкоштовно. За гроші тут ніхто не працює.

Чим особисто ти тут займаєшся?
По суті я працюю за принципом малих і великих справ*. Я і вожу людей на вокзал (безкоштовно, безумовно), відвожу продукти, супроводжую вантажі, отримую гуманітарну допомогу, слідкую за розподіленням гуманітарної допомоги, надаю звітність надавачам гуманітарної допомоги, тримаю з ними контакт.

[Роман має на увазі принцип управління часу під назвою “принцип малих і великих каменів”. Ідея цього принципу орієнтовно така: якщо покласти в ємність спочатку багато малих камінчиків, то залишиться місце в кращому випадку для лише одного великого каменю; але якщо спочатку класти великі – їх можна покласти стільки, скільки влізе, а вже потім у вільний між великими камінцями простір, заповнити маленькими камінчиками].

Тобто ти – координатор плюс робиш все що треба, карочє? (сміється)
Тут є ряд людей, які є бізнесменами, абсолютно непубличніми, вони не хочуть про себе в публічній площині говорити. Хтось надав транспорт, хтось надав приміщення, хтось фізично самостійно приймає участь. Моє завдання якесь таке, допомагати. Ми можемо і вантажити вантажі особисто, і займатися тим, що, не знаю, розмитнювати фуру або вагон, наприклад.

У чому зараз із гуманітаркою найбільша проблема?
З будь-якою м’ясною складовою, якщо говорити про засоби харчування.

Ти про то, що складно довезти, або вони довго їдуть, чи в чому проблема? Чи їх немає просто?
Їх немає. У нас є індивідуальні продуктові набори, до яких входить, в тому числі, якась м’ясна складова – м’ясна або рибна складова. От рибну складову досить важко купити вже в Україні. І м’ясну складову. Це якщо фермери роблять якусь консерву – “хендмейд” – але її небагато. Якщо фасувати 5 000 індивідуальних пакетів в день – то розумієте, який об’єм треба м’ясної продукції.

Роман Чумак втратив офіс

Як ти зустрів початок бомбардування – початок війни?
Як і усі, в шоці, зранку. Потім не було розуміння, що треба робити далі, фактично. По-перше, в перший день я розбирався зі своїми співробітниками: когось ми влаштовували, когось ми відправляли, щось фасували. На наступний день фактично я займався тим, що почав вже розвозити людей. Доходило навіть до такого, що перші п’ять днів вокзал працював в хаотичному порядку, в центральному холі вокзалу знаходилось, по різним підрахункам, до тисячі іноземців, які не пускали інших людей на посадку на поїзд. Вони намагалися самостійно через перший перон сісти на потяг, на будь-який.

Іноземці не пускали інших людей?
Да. Тобто вони окупували вихід цей, і якщо зараз на вокзалі пріоритет в посадках – діти, жінки і люди старшого покоління, то тоді вони просто фізично не надавали можливість цього зробити.

А що це були за іноземці?
Це були студенти – студенти, які вчилися в Харкові і намагалися якнайшвидше виїхати. Прямих потягів було мало, фактично вони уже приходили повні і туди ще намагалися зайти іноземці. Перші п’ять днів я займався тим, що дітей через паркан передавав, через адміністрацію заводив, тягав сумки – таке було завдання. Потім спала кількість людей. Ті, хто захотів виїхати одразу, – виїхали, і зараз уже лишаються тільки райони, такі як Куп’янськ – там, де окуповані вже території. Я їх зустрічаю у визначеному місці і везу до вокзалу. Потім з’явився гуманітарний напрямок. Подзвонив до хлопців, вони так почали займатися цим, і я підключився просто до них.

Що з компанією, ти взагалі згадуєш про роботу, про клієнтів?
Інколи згадую про роботу: коли мені надсилають якийсь контракт на гуманітарну допомогу, я його вичитую, ми його правимо. По іншому ми зупинили повністю свою діяльність. Єдине, що я забрав справи з офісу. Ну, половина речей втрачена, офіс зруйновано.

Ти забрав речі до того, як туди прилетіло, чи після?
Це я забрав речі вже після того, як туди прилетіло. Тобто фактично зруйновано офіс. Відновленню, безумовно, підлягає, але з певним часом. Якщо залишиться.

Сім’я твоя в безпеці?
Сім’я не хотіла їхати з України, я заставив, і зараз вони у Польщі, живуть у двоюрідної сестри. Справа в тому, що ми жили на Салтівці, де ви, напевне, сьогодні були [так, і ось інтерв’ю із Наргіз Гурбановою про це]. Там біля під’їзду стоїть наш третій автомобіль, який повністю зруйнований, посічений. Після того, як жінка поїхала, прям біля під’їзду вбило дівчину. На моїх очах.

Ну а твоя квартира, будинок – цілі?
В мене вони цілі, так, але квартира тестя – не зрозуміло, чи підлягає відновленню. Ну, напевно, що так, але фізично там жити неможливо, бо немає жодних комунікацій і побиті вікна – класика району Салтівка.

Як зараз виглядає твій день?
Я прокидаюся о п’ятій десь, або в півшосту, чесно кажу. О шостій я встаю і починаю їхати – у мене вже є план на день. І вже потім по цьому плану їду. Наприклад, завдання на завтра одне: є 25 палет гуманітарної допомоги, її треба адресно розвезти по різним організаціям і частину привезти сюди. То там справа на цілий день. Якщо про завтра казати

Що для тебе буде закінченням війни?
Закінченням війни? Ну, напевне, коли перестануть стріляти. Бо ви якщо проїжджали по Харкову, чули ці вибухи – це постійна нормальна ситуація. Коли вже почнуть працювати державні органи функціонально, суди. А доречі, ми можемо подивитись нашу Апеляцію (будівлю Апеляційного суду – ред.), якщо не дивились.

Вже дивились.
Оце отака ситуація. [Майдан] Героїв Небесної сотні, це історичне приміщення, бувший Кадетський корпус. Військових там вже немає багато років. Нічого там такого не було, крім справ, цивільних та кримінальних.

Для тебе принципово, якою ціною буде зупинення вогню? На яких умовах ти приймеш мирову угоду?
Я думаю, що ні. На даний момент.

Тобто ти просто хочеш, щоби це спинилося все.
Я думаю, що враховуючи вартість життя кожного – умови не мають значення. Але, все ж таки, ми вже кожен жертву принесли – кожен з нас, тому треба на це теж зважати.

Що із того, що ти з собою возиш, найцінніше?
У мене – паспорт, перепустка волонтера, і якісь там є кодові слова, які я отримую, якщо це потрібно. Це найголовніше – ну і, безумовно, бронежилет, який на мені.

Четвірка?
Я, чесно кажучи, навіть не знаю.

Хто такий Вайтфілд? (читає прізвище на бронежилеті)
Це був попередній власник, напевно, мені його віддали.

Він живий?
Судячи по бронежилету – напевно що так (сміються). Цілий. До речі, до нього теж звикаєш, він так важить нормально.

Твоє улюблене місце в Харкові – ціле ще досі?
Це у мене був офіс, він не цілий. А насправді улюблених місць багато, вони в дуже жахливому стані на сьогоднішній день. Комунальники – їм честь і хвала – збирають, постійно прибирають, але з тою інтенсивністю обстрілів це майже неможливо зробити.

Тобі сняться сни? З початку війни
Да, звичайно, як і будь-якій нормальній людині, сняться.

Тобто ти вже більш-менш звик до того, що відбувається.
Причому мені навіть лячно стає, що я так якось це нормально сприймаю наразі оцю всю ситуацію.

Може, хоч щось тебе лякає? Якась думка, може?
В принципі, обстріли лякають. Кілька разів попадав під обстріли, намагався доїхати до якоїсь місцини. 100 метрів від мене, 200 метрів від мене. Останній обстріл був, коли їхав на один район, який – не можу казати, і там переді мною 100 метрів прям на трасі прилітає снаряд. Я так швидко назад не здавав ще в житті. Це дуже правильна позиція, бо треба швидко забиратися звідтіля, бо перший – це означає, що потім буде ще багато інших.

Ти відрізняєш прильоти і відльоти?
Звичайно. Всі тепер уже спеціалісти, хто стріляє – наші чи на нас стріляють.

Можеш описати, що таке прильот і як він звучить? І як звучить відльот?
Скажімо так, відліт – це такий якийсь глухий хлопок, по суті, він нічого не означає. А от коли до нас летить – це значить, тремтять стіни, скло може вибиватись або тремтіти, ну і взагалі звук зовсім інший.

Що би ти передав нашому наступному гостю, з яким ми будемо писати інтерв’ю? Не знаю ще точно, хто це буде.
Я би передав, що треба триматися, і якщо у вас є якась доля такої, позитивної енергії – треба ділитися з навколишніми.

Розкажи щось позитивне?
Позитив… Дуже часто, коли їду по дорозі, зупиняю машину – іде, наприклад, людина. Три, чотири, особливо, коли старенька людина. Зупиняю автомобіль, іде дідусь. Кажу: “Сідай, підвезу”. Так він, значить, 9 кілометрів з вокзалу пішки ішов і не намагався отримати допомогу. Каже: “Нормально, я дійду”. Оце позитив – що люди вірять в себе. І не просять допомоги, навіть якшо він там, дідусь і йому скільки-то років – він просто іде й іде.

Роман Чумак втратив офіс

Інтерв’ю ми записали 21 березня 2022.