Наргіз Гурбанова, волонтерка у харківській лікарні

Наргіз Гурбанова, волонтерка у харківській лікарні

Наргіз Гурбанова вчиться на магістратурі і працює у харківському адвокатському об’єднанні “Донець і Партнери”. Зараз вона живе і волонтерить у лікарні на Салтівці. Ми проїхалися із нею і її шефом (інтерв’ю із Артемом вийде завтра) розбомбленим Харковом.

Діма Гадомський (петоння і фото),
Сергій Сидоров (розшифровка),

Наргіз Гурбанова, волонтерка у харківській лікарні

Коли я приїхав до Харкова, то реально відчув, що тут набагато більше стрілянини, ніж в Києві – і автоматні черги, і прильоти. Ми зараз знаходимось у відносно безпечному місці Харкова, чи тут усі місця однаково небезпечні?

Як сказати. Салтівка не дуже безпечне місце, взагалі Північна Салтівка є метою окупантів, тут можна почути різні звуки. Ми тут не спимо взагалі. Мабуть лише дві доби мали змогу поспати, а зараз не спимо, бо постійно щось падає, щось горить, постійно звуки війни. Харків взагалі складно зараз назвати безпечним місцем.

Але ти без броніка.

Так, тому що я спускаюсь до підвалу

Кожного разу, коли тривога?

Так, постійно. Раз десять на добу, мабуть.

Ти відрізняєш прильоти та відльоти?

Намагаюся, але це дуже складно. Як мені пояснили, коли глухий звук – це ми, наше ППО спрацьовує, коли гучний звук – це вони. Ну, не знаю, таке. Дуже таке, військове, я тут буду скоро військовим юристом… але страшно. Не хочеться все це відрізняти, хочеться, щоб це закінчилося вже, щоб ми це не чули, і все.

Розкажи, чим ти тут займаєшся?

Тут я допомагаю мамі в лікарні, вона працює медсестрою, розвожу хворих на  рентген і таке інше. Дуже мало лишилось медичного персоналу, лишилось три, а має бути 12 на цьому поверсі. Люди не виходять на зміну, тому що не можуть дістатись до роботи через обстріли – багато хто живе в старому Салтові, або за містом. І якщо якась гуманітарка приїздить, то я сповіщаю всіх на поверхах, щоб люди спустились і забрали.

Як ти зустріла війну?

О, це було дуже весело. Було багато судів, був день народження мого колеги з практики, ми розійшлись досить пізно, десь в час ночі я була удома, а в четвертій я почула ці звуки і зрозуміла, що це не фейерверк. А деякі з колег у цей час ще були на офісі, я заходжу в робочий чат, і там пишуть – колеги, війна почалась. Я думаю – блін, що робити, підняла тата, відправила його за водою, бачу, що на вулиці вже багато людей. Це було дуже страшно, мені здавалось, що вони вже поруч. Мені мама телефонує, вона саме на зміні у лікарні, не може зрозуміти, що робити, де документи, куди їхати. Я вмовила їх заспокоїтись і не кіпешувати.

І в підсумку, ви вирішили залишатись, але нагнітання відбувалось, легше не ставало. Ви дивились, що ваші друзі виїжджають, але лишались.

Ми лишились, тому що в мами робота, їй не варіант їхати. Перші декілька ночей спали в метро на Барабашово. Це було єдине місце, куда можна було втекти, у нас спати не варіант – постійно щось літає та вибухає. Ми поїхали до метро, жили там у вагонах, а потім переїхали до мами на роботу.

Який там настрій у метро? Бо я коли спускався до себе у бомбосховище, у своєму тихому районі Києва, там все дуже напряжно, у повітрі страх і безвихідь.

Нагнітання не було, деякі молились, хтось казав – що ось, летить на Харків, сарафанне радіо як завжди працює. Але люди загалом просто пересиджували, накривали собі лежачі місця у вагонах і спали.

Тут є якісь перебої з іжою, чи усього вистачає?

Перебоїв немає, але є великі черги і не все працює. На районі є декілька супермаркетів, і треба десь годину відстояти, щоб до них потрапити. Розмаіття як до війни немає, але необхідні речі є. Якщо чогось немає – можна звернутись до волонтерів, вони привезуть.

Чому ти ночуєш тут у лікарні, а не вдома?

Я живу поряд, у дворах неподалік, десь сім хвилин до мене йти. Але на 11-му поверсі. Так високо взагалі все дуже добре чути, постійно щось гремить і труситься. Тут на третьому поверсі трішки спокійніше. І там, де 11-тий поверх, в мене ще підвалу немає в будинку. Він там лише через дорогу, ще бігти треба.

Я в Києві більшу частину часу сплю в одязі. Ти теж?

Так, майже місяць. Це дуже … прикольно, і сподіваюсь, що це закінчиться.

Тобі сняться сні, коли вдається поспати.

Та я по дві години, по три години сплю. Не встигаю, мені здається, мозок не отримує достатньо часу, щоб усвідомити, що я сплю і що настав час включати сон (сміється). Ні, мені нічого такого не сниться… Мені снилося нещодавно, що хтось прийшов до нас відомий на консультацію, – і все, і я прокинулася. По-моєму, була сирена і мама мене розбудила – “Вставай” – і все більше не було нічого такого.

Чим ти займалась до війни?

Працювала юристом, помічником адвоката у кримінальних справах, життя було круте, постійно в новинах, бігаєш, усе цікаво, уся в роботі, а зараз якийсь застій.

Яка у тебе була до війни сама відома справа?

– Це вбивство шостирічної Мирослави Третяк, де ми представляємо потерпілих. Зараз апеляція пройшла, готуємось до касації. Шостирічну дівчинку у Старому Салтові вбив і згвалтував 13-річний хлопчик – це самий відомий кейс. Отруєння людей в Якіторі, там 60 осіб отруілись від суші – ми там теж потерпілих представляємо.

Ти помічниця адвоката Артема Донця, а коли ти плануєш ставати адвокатом?

Я ще в магістратурі, мені один семестр лишився, я його закінчую, і стаю одразу офіційно помічником.

Я впевнений, ти могла б виїхати. Чому ти залишилась, заради кого і заради чого?

В мене тато лишився, він допомагає волонтерам, мама теж лишилась. Якщо буде дуже погано, гірше ніж зараз – теж виїду. В мене чимало родичів покинули Харків. Але так, тут зараз страшно лишатись. Коли дивишся у вікно і бачиш, як усе довкола горить, і думаєш – прилетить зараз до мене, чи не прилетить – це дуже стрьомно. І коли біжиш в підвал і надієшся на щось. Я б ніколи не подумала, що тут в мене на районі буде відбуватись щось подібне.

А де ти народилась?

У Харкові, в роддомі прямо отут.

Ми в Києві робили з Масі Найємом інтерв’ю декілька днів тому, його сім’я з Афганістану переїхала до України, коли він був у шкільному віці. То він сказав цікаву думку, що не кидає країну, бо ми, українці, нафіг нікому не потрібні у світі. І він подібне відчував, коли вони до України переїхали. В тебе такого відчуття немає?

Я так не вважаю, нас багато хто в світі зараз приймає дуже щиро, і Великобританія, і Німеччина, й інші європейські країни. І коли наші діти приходять в дитячі садки в Іспанії, їх там обіймають усі і розуміють, що ми зараз страждаємо від російської агресії. Просто я тут живу, тут батьки усе життя прожили.

Що для тебе буде закінченням війни?

Припинення вогню – це найперше. Тому що дуже багато дітей помирає. А за що? Я не розумію, за що вони воюють. В нас є мотивація – захищати свою землю, а ці за що, я цього не розумію.

Тобто, тобі плюс-мінус все одно, на яких умовах вогонь припинять?

Ні, я вважаю бредом вимоги росіян – визнання усіх цих ЛНР, ДНР, Криму, наші на це не підуть.

Оскільки ти тут постійно знаходишся – можливо, ти носиш із собою якісь цінні для тебе речі? Що зараз з тобою найцінніше?

Документи. Телефон. Що ще? Все це найцінніше. Та й гроші.

Твоє улюблене місце у Харкові зараз ціле?

Ні. Ну, як я весь Харків люблю. Універ мій ще поки не зачепили, дякувати Богу.

А це твоє улюблене місце?

Ну так. Мені дуже подобається наш корпус. Офіс ще стоїть, дякувати Богу. Слава Богу, і щоб він далі вистояв, це трагедія, що тут відбувається. Кожен куточок тут був коханим. У кожному районі можна було знайти місце, яке тобі подобається. Все поступово руйнується – ну таке.

Якби ти зараз зустріла російського юриста – щоб ти сказала російському юристу?

Сказала б, щоб вони просто не плели того, чого нема. Не розповідали, що ми самі себе обстрілюємо, що у Маріуполі була база Азова чи Нацкопруса – не знаю, що вони там говорили. Просто щоб не брехали людям. І щоб якось виходили і якось намагалися зупинити це безумство, яке тут відбувається.

Ну а ти зараз на своєму місці, чи все ж таки ти хочеш якось інакше допомагати армії?

Армії ми допомагаємо, ми збираємо багато інформації – у нас запити від офісу Генерального Прокурора надходять, ми збираємо дані щодо злочинів, як тут руйнуються цивільна територія, цивільні будинки. Ми ось цим усім займаємось. Звичайно, я хочу повернутись у звичайні дні. Мені не подобається тут у лікарні працювати, допомагати, це взагалі не моє.

Ну, при цьому ти продовжуєш це робити.

А що робити? Допомагати треба. Людей немає абсолютно, працювати нема кому просто. Тут лишилася ну буквально тридцять відсотків.

Усі виїхали?

Усі виїхали. Багато хто залишився вдома як заручники, вони не можуть виїхати.

Яке ваше ставлення – твоє і тих, з ким ти спілкуєшся, – до тих людей, які виїхали? Там же так само є лікарі, які, певно, могли лишитись?

Так, багато, так.

Яке у вас до них відношення? Типу, вони вчинили погано, чи все ж таки ви все розумієте?

Не знаю, зараз війна, і тому будь-який спосіб зберегти своє життя – він котить. Не знаю. Хтось засуджує, що хтось виїжджає, виставляє фотки в Instagram, як він гуляє європейськими вуличками, п’є каву в кафе. Мені якось байдуже. Є люди похилого віку, які засуджують, що ось там, головлікар поїхав, наприклад…

У вас головлікар поїхав?

Ні, головлікар наш на місці, наш працює. Але взагалі, люди, які на керівних посадах, – коли вони їдуть, я думаю, їхнє оточення щось думає таке негативне про них: що вони кинули, поїхали, врятували своє життя і так далі.

Наступне інтерв’ю ми писатимемо з Романом Чумаком. Що б йому передала?

Кажіть правду. І все буде добре.

Наргіз Гурбанова, волонтерка у харківській лікарні

Інтерв’ю записано 21 березня 2022