Процес над Дональдом Дж. Трампом: суд чи мелодрама?

Цього тижня завершиться перший кримінальний суд щодо колишнього президента США Дональда Трампа. Свідки дали дуже переконливі докази вини Трампа, але захист Трампа намагався показати їх аморальними людьми. Та “йдеться не про те, чи обвинувачений кращий або гірший за свідків обвинувачення. Йдеться про те, чи зможе обвинувачення довести свою справу поза розумним сумнівом” – каже коментатор CNN, колишній федеральний прокурор Елі Хоніг, на рахунку якого понад сотня засуджених мафіозі.

• Мангеттенська прокуратура обвинувачує Трампа в тому, що у 2016 році він наказав внести неправдиві відомості до бухгалтерських записів своєї компанії.
• Ця стверджувана підробка мала приховати від загалу та компетентних органів те, що у розпал президентських перегонів його особистий адвокат заплатив понад 100 тисяч доларів порноакторці Стормі Деніелс в обмін на її обіцянку мовчати про секс з Трампом.
• Іншими словами, підробка мала приховати, по суті, видатки на PR-кампанію кандидата, щоби убезпечити імідж Трампа під час президентських перегонів. І це вже серйозніша історія, аніж проста підробка бухгалтерських документів. 

Детальніше про обвинувачення ми писали тут:

Цей судовий процес пропонує нам низку важливих уроків. А для правників, що шаленіють від кримінальної юстиції — й поготів. Щоправда, я окреслю лише двійко з них: один нині, інший — після вердикту. І лише після вердикту ми дізнаємось, який з наративів опозиційних сторін (обвинувачення або захисту) мав успіх. Нині ж відкриваємо призабуту абетку кримінального правосуддя.

В Україні травматично-історично склалося так, що між судовим процесом та (о)судом громадської думки різниці не проведено. Як не дивно, нема до того діла насамперед володільцям дипломів з відміткою «правознавство». 

Натомість сепарація підходів до розвʼязання спору в суді та (о)суді громадської думки є ключем до ідентифікації феномену «право/криво-суддя» як у конкретному випадку, так і загалом.

Судовий процес від будь-якого іншого відрізняють незмінні принципи та сиві стандарти. «Equal justice under law», як то пишуть на парканах десь за океаном. Натомість громадська думка мінливо-зрадлива. Та й рідко вона думка: в абсолютній більшості випадків — гучний крик найбільш емоційно зарядженої купки.

Минулої пʼятниці вийшла записка колишнього федерального прокурора Елі Хоніга, у якій він нагадує, що судовий процес і мелодрама це інші жанри, а той факт, що комусь не подобаються моральні орієнтири обвинуваченого, або свідків обвинувачення, мало важить. 

Елі понад декаду працював федеральним прокурором у SDNY, де цілковито присвятив себе справі переслідуванню членів мафії. На його рахунку понад 100 засуджених мафіозі, до числа яких входили менеджери і топ-керівники сімей Дженовізі та Гамбіно (Ciro Perrone, Matthew Ianniello, Angelo Prisco, Daniel Marino, Joseph Corozzo). Я слідкую за його коментарями на CNN, де він нині працює юридичним аналітиком, і запевняю вас: його важко назвати симпатиком Трампа.

Записка від Елі

«Запитайте будь-якого адвоката з кримінальних справ, чи раптом не надає кримінальне судочинство неявної переваги прокурорам, і приготуйтеся вислухати багато образливих слів.

Прокурори відкривають процес і завершують його. (Згадайте уроки з «Психологія 101» про першість і свіжість: те, що аудиторія чує першим і останнім, резонує найбільше). Судді — більшість з яких раніше була прокурорами, аніж захисниками — часто демонструють повагу та навіть пошану до прокурорів, й іноді ставляться до захисників як до надокучливих нахаб з сумнівною щирістю та мотивами. Прокурори можуть пишатися тим, що вони представляють “Народ” (The People) або “Сполучені Штати”, тоді як захисники часто наодинці відстоюють малоприємних обвинувачених. У багатьох судових залах прокурори займають стіл поруч з присяжними, тоді як сторона захисту сидить на протилежному боці. Як колись сказав мені один розчарований захисник: “Ви, хлопці, такі розбещені — у вас є кожна й***на перевага, і треба бути повним ідіотом, щоб програти справу”. Я чув безліч варіацій цієї (цілком справедливої) скарги.

Звичайно, у нас, прокурорів, є швидка відповідь напоготові: “Гей, якщо тобі це не до вподоби, ти завжди можеш звалити на себе тягар переконання”. (Повірте, це звучить значно гостріше, коли це кажуть в колі юристів). Суть у тому, що попри всі структурні переваги, прокурори все ж несуть надважкий тягар: ми повинні довести кожен юридичний елемент нашої справи поза розумним сумнівом — задля всебічного задоволення спраги присяжних. Якщо бодай один з дванадцяти присяжних має хоч найменші сумніви щодо якогось елементу злочину, то не може й бути мови про засудження.

Оскільки ми наближаємося до фінішної прямої першого в історії кримінального судового процесу над колишнім президентом США, тягар доведення нависає як могутня скеля. Це настільки глибоко вкорінений принцип для нашої системи кримінального правосуддя, що ми часто не помічаємо його значущості. Йдеться не про те, чи обвинувачений кращий або гірший за свідків обвинувачення. Йдеться про те, чи зможе обвинувачення довести свою справу поза розумним сумнівом (хоча, зрештою, цього разу звинувачення є доволі дрібними та стосуються нюансів бухгалтерського обліку).

Подібні слова стали поширеною відповіддю на очевидне спостереження, що деякі ключові свідки обвинувачення раніше давали неправдиві свідчення під присягою, керуються особистою злобою та наживалися на цій історії: “Але Дональд Трамп робить усе це і навіть гірше — весь час! Він такий самий, якщо не гірший!” <…>

Так, подібну позицію цілком можна зрозуміти. В неформальному середовищі аргументи на кшталт “Трамп гірша людина, ніж свідки обвинувачення” можуть бути переконливими. Цими словами можна виграти дебати в барі, на кухні чи за лаштунками медіа-ефіру. Однак у залі суду такі міркування не мають принципового значення, принаймні якщо присяжні дійсно дотримуються закону.

Президент Джо Байден любить казати: “Не рівняйте мене до Всевишнього, рівняйте мене до альтернативи”. Це проникливий і переконливий політичний хід, але в кримінальному процесі діє протилежне. Прокурори повинні довести не просто те, що їхня справа краща за альтернативу, а що їхні докази задовольняють Всевишній (Almighty) тягар доведення.

Погляньмо детальніше: що станеться, якщо присяжні дійдуть висновку, що Майкл Коен і Дональд Трамп — глибоко нечесні, аморальні нікчеми? Відповідь: виправдувальний вердикт. Якщо присяжні відхилять свідчення Коена, то обвинувачення не зможе безпосередньо пов’язати Трампа зі звинуваченнями у внесенні неправдивих відомостей у ділові записи — і той вийде сухим з води. Навіть якщо присяжні зневажають колишнього президента більше, аніж усіх свідків обвинувачення разом узятих.

<…> Тут не йдеться про те, кому з них — [Стормі] Деніелс чи Трампу — присяжні вірять більше. Йдеться про те, чи зможе обвинувачення дорівнятися високому стандарту переконання «поза розумним сумнівом». <…>

Це не означає, що Трамп ймовірно виграє справу. Я казав усе це раніше і досі вважаю, що засудження є більш ймовірним, аніж виправдання. Свідчення Коена цілком надійно підтверджуються чеками, електронними листами, телефонними записами та фінансовими документами, аби присяжні змогли винести обвинувальний вердикт, не покладаючись  лише на слова Коена. Але судовий процес не є конкурсом з популярності, мелодрамою чи спробою розв’язати питання, хто ж почав першим. Якщо присяжні дійдуть висновку, що ніхто з учасників процесу не гідний довіри та є лише опортуністичними негідникам, то — і навіть якщо Трамп серед них найгірший з найгірших — законним буде вердикт “невинуватий”».