Артем Донець: харківський адвокат і комбатант

Діма Гадомський ставив петоння і фоткав
Сергій Сидоров розшифрував

Артем Донець, керуючий партнер “Донець і Партнери”, готувався до війни з 2010 року, а у перший день вторгнення думав, що правоохоронці зрадять, як зрадили у Донецькій і Луганській областях у 2014. Але вони не зрадили. Артем добув дозвіл на фотозйомку і ми прогулялися з ним і його помічницею Наргіз (героїня нашого попереднього інтерв’ю) пораненим, але ніскільки не стомленим, красивим і сильним Харковом.

“Кубань? Нахуй нада”.

Чим ти зараз займаєшся?
Ми – не тільки я, а наша ціла група – ми добрим людям робимо добро, а поганим – погане. Це не зовсім ТрО. Скажімо так, ми комбатанти.

Розкажи, як ти зустрів війну – перший день війни.
Це дуже яскрава картинка: я спав, до мене вбіг мій син, йому дванадцять. Він вбіг і зляканий казав: “Шо це гупає?” Я підійшов до вікна в його кімнаті, в дитячій, і вже бачив залпи РСЗО (реактивна система залпового вогню) нашого, яке у відповідь било по ворожих позиціях. Це була 5:05. До цього я спав.

Що ти зробив? Син тобі сказав “Щось гупає”, і?
Я розбудив доньку, їй сім років, розбудив дружину. Ми вже відпрацювали за два тижні до того евакуацію, у нас вже було все зібрано. Я проінструктував сім’ю ще раніше, підготував, підготував тривожні валізи, бронежилети, все підготував. Ми пішли з сином взяли машину в гаражі, ну і поїхали. О 6:30 ми вже були в Мерефі, ну і там далі на Лозову, з Лозової на Костянтинівку, ну і там далі, далі на Кропивницький. Перша ніч була в Кропивницькому. Далі я перевіз родину у безпечне місце на Івано-Франківщині, ми наладили побут, і через два дні я повернувся до Харкова.

Страшно було?
Звичайно.

А коли було найстрашніше?
Страшно було до того моменту, поки не виїхали до Лозової, бо я не знав, яка буде ситуація в місті. Найбільше боявся, що може внаслідок зради правоохоронців, як це відбулося у Донецькій і Луганській областях, можуть перекрити виїзди з міста. Тому ми планували маршрут таким чином, щоб оминати можливі блок-пости – чигирями, вуличками, провулками їхали. І так як я з собою віз зброю свою, спорядження, то я планував також, що може бути проблема. Тому ми рухалися колоною озброєних і підготовлених людей.

Звідки в тебе зброя? Ти мисливець, чи ти був у 14-му році на війні?
Ні, на війні я не був в 14-му році. В 2008-му році я зрозумів, коли напали на Грузію, що наступними будемо ми. Я в 2010-му році отримав дозвіл на мисливський нарізний карабін, ось він, і з 2010-го року. Це автомат, але без автоматичного режиму вогню. І з 2010-го року я готувався до війни і відчував, що вона точно буде майже на фізичному рівні відчуття.

Чому, або заради кого ти повернувся у Харків, а не лишився із родиною у безпечному місці?
Ну бо треба наводити лад! В 14-му році не допрацювали – треба зараз навести лад. Закінчувати це треба. Я не міг би відсидітися. Ну і за рахунок чого я, кримінальний адвокат, буду жити на Івано-Франківщині? Я не маю там справ.

Повернення було міїм свідомим вибором, і коли ми обговорювали це з товаришами, з колегами, з друзями, типу “А якщо війна, що ти будеш робити?”, – були ті, які казали “Я краще залишуся в тилу і буду, там, майнити гроші або пиздити кацапів у кіберпрострорі”, а були такі як я. Я не маю ніяких навичок, щоб щось робити в кіберпросторі, моя робота безпосередньо пов’язана із приватно-державною взаємодією, я не маю інших бізнесів, які генерять мені дохід, окрім юридичного. Тому я вирішив, що я буду більш корисний тут. Тим паче, я маю певні навички, певні знання. Я в 15-му році що пройшов навчання як комбат-медик, в мене є сертифікат. Коли був туристом, мав навчання і сертифікат медінструктора в туристичній групі. Тому я міг бути більше корисним тут. Тому я вирішив, що повернусь.

Що зараз на тобі або з собою найцінніше?
Ось все, що ти тут бачиш – заплічник з боєкомплектом, їжею, приборами спостереження, зв’язок, рація, бронежилет, автомат.

Що тебе зараз найбільше лякає? Тоді, в перші хвилини чи години – зрозуміло. А зараз, коли ти думаєш про майбутнє?
Мене не стільки лякає, скільки турбують ті переговори, які ідуть з представниками країни-агресора. Я не бачу в них сенсу, і я турбуюсь, що може бути на політичному рівні якась якщо не зрада, то компроміс, який я не зможу прийняти.

Що для тебе прийнятний формат закінчення війни?
Повне звільнення територій України, які згідно Конституції є українськими територіями.

Згідно Конституції якого року? Я до того, що Кубань будем повертати?
Нє-нє, то не треба, нахуй нада. Це можно як лейтмотив нашого інтерв’ю (сміється). Кубань не треба. І контроль над державним кордоном і повітряним простором – це закінчення війни для мене. Ефективний контроль.

Скільки ти часу собі даєш в такому режимі працювати – до закінчення війни ти протримаєшся? Якщо це буде, там, кілька місяців, кілька років.
Я думаю, да.

Про клієнтів згадуєш? Що зараз з клієнтами, що з роботою, що з людьми? Наргіз ми вже знаємо, чим займається.
Наргіз так, це наша зірка, зіронька навіть, у медійному і волонтерському сенсі. Що клієнти? Клієнти кожного дня майже пишуть, телефонують, багато хто з клієнтів пішов на війну. Я кажу, що один із принципів, або професійне кредо – мої клієнти не сидять. Це справді так, і останній клієнт  – незадовго до війни ми підписали договір про надання правової допомоги, я почав працювати з людиною, яка була під вартою – вже вона не під вартою. Хлопець пішов воювати, він мав бойовий досвід ще в 14-15-му роках.

У мене був один клієнт з російської федерації, ми тісно спілкувалися, він перебував на той час на території рф. Він повністю зник, не пише, не телефонує… ну а мені і не цікаво, насправді, що там відбувається. А, ні, спробував 23-го лютого привітати з цим святом, я сказав, що це свято окупанта і загарбника, не треба. Ну а 24-го почалося.

Твоє улюблене місце в Харкові зараз ще ціле?
Нє, ми біля нього були. Це було “Горкафе 1654”, навпроти міськради.

Пам’ятаю, да, там сніданки офігєнні. І я там вперше спробував капучіно на кокосовому молоці. Піздєц, так несмачно, просто срака (сміються). Добре, що б ти передав російському юристу з яким би зараз випадково десь зустрівся?
Ти знаєш, мене дуже обурює зараз взагалі та ситуація, яка склалася в юридичній спільноті РФ. Не суто з точки зору суспільства, або там, патріотизму російського, а з точки зору того, що вони зараз чинять не як юристи, на мою думку. Бо, на моє глибоке переконання, право є мистецтвом добра та справедливості. І те, що вони роблять, і те, як вони кваліфікують ті події, які відбуваються в Україні, участь РФ в цих подіях, – на мою думку, це є з юридичної точки зору неправильна кваліфікація, і це є непрофесіоналізм. Якщо вони це підтримують, виправдовують і кваліфікують [війну] на свою користь, я вважаю це непрофесіоналізмом та відсутністю ціннісного якогось стрижня. Тому я не можу до них ставитися зараз як до юристів.

Я, до речі, не чув ні від кого з юристів з РФ – хоча з ними не дуже спілкувався багато, щоб вони якось засудили або висловили позицію стосовно того, що ті дії, які відбуваються, – вони неправильно кваліфікуються самою державою рф. Бо я знаю багато, нажаль, покидьків серед адвокатів, які кажуть, що тут відбувається зараз звільнення від нацистів, там, чи ще щось таке. Я з ними не погоджуюсь, але вони принаймні мають яйця і можуть це сказати.

В тебе є знайомі фашисти чи нацисти в Україні?
Фашистів взагалі ніколи не бачив. Нацистів в тому сенсі, що вони сповідують ідеї чистоти раси і таке інше, – декілька є. Я просто знаю цих людей, в тому числі, з футбольного, фанатського руху – хоча я не футболіст, я просто їх знаю. А серед моїх знайомих і близьких немає. Ну а з 24-го лютого всі стали націоналістами.

Тобі сняться сни після початку вторгнення?
Дуже рідко взагалі. Взагалі по житті мені дуже рідко щось сниться.

Що б ти передав герою нашого наступного інтерв’ю? Володя Павленко передав тобі патрон від кулемета.
В мене є фрагмент тієї ракети, якою обстріляли житловий будинок. Хай цей привіт з Харкова буде тією останньою ракетою, яка буде на території України, і з Харкова ми її передамо до Києва саме таким, мирним шляхом.

Для історії уточнимо, що інтерв’ю записано 21 березня 2022.
А записали ми його у кабінеті судді Костянтина Харакоза: він не тільки пустив нас у тихе і безпечне місце,
а ще і своїми суддівськими руками кави нам приготував.