Володя Павленко, командир взводу

Володя Павленко

Молодший лейтенант запасу Володя Павленко керував судєбкою у KPMG, був партнером в Integrites, заступником директора АРМА. Після вторгнення Володя пішов до Національної гвардії. Зараз він вже не молодший лейтенант, а лейтенант, і командир взводу із 15 бійців.

Діма Гадомський (петоння),
Сергій Сидоров (розшифровка),
Оля Панченко (коректура) і
Марія Матяшова (фото)

Володя "Мамай" Павленко

Read in English

Давай, розказуй, чому ми зустрілися саме тут?

Ми тут, тому що там трохи далі блок-пост, за який цивільних уже не пускають, бо це там зона потенційних бойових дій і багато стоїть наших окопаних. Тому туди вас би не пустили.

Ти у Збройних силах чи у ТрО?

Я у Нацгвардії. У нас оперативний батальйон – тобто є Нацгвардія, яка забезпечує дотримання правопорядку на різних територіях, там, в Києві, в містах і так далі, а є підрозділи Нацгвардії – оперативники, які займаються бойовими діями. От у нас такий підрозділ, він у підпорядкуванні Збройних сил, і фактично я – службовець Нацгвардії, мобілізований до армії.

Чому Мамай?

Подобається назва. Картина в мене вдома висить з Мамаєм, так і назвав – Мамай. Я тобі покажу потім – там така прикольна картина.

Як ти зустрів війну?

Дома зустрів, проснувся від вибухів. У мене ось тут поруч будинок. Вибухи почули усі в Києві,  усі проснулися. Але відтоді ці вибухи у нас тут постійно відбуваються, тому що поруч багато наших – артилерії, “Градів”, – і перші чотири дні моя сім’я, діти і сім’ї друзів, сусіди – всі позбігалися до мене до хати, тому що у мене є погріб нормальний, захищений. І як тільки тривога, всі бігли зразу в той підвал. Вибухи були поруч із нами.

А от зараз йобнуло – це шо було? Вихід чи прихід?

Тіки що я навіть не почув.

Понятно, ти вже навіть не звертаєш на це уваги?

Да. Від виходів наших тарілки підстрибують і ворота трусяться. Саме хрінове, що це дітей лякає. Тому три чи чотири дні потерпіли, і потім я сказав, що нєхєр тут сидіти і всіх відправив подалі.

За кордон чи в Україні?

Нє, в Україні. Але мої батьки, сестра – тут, недалеко, в Києві, в квартирі живуть. А я хотів в ТрО піти, але в ТрО черга – три-чотири дні. Плюс подивився на людей, які там, – це всі пацани з району, які нікуди не поїхали. Вирішив, що краще, мабуть іти на більш професійний якийсь рівень. Я був молодшим лейтенантом запасу. Прийшов до Національної гвардії, мене там прийняли. Зараз я вже не молодший лейтенант, а лейтенант, бо щось рОблю.

Нормально в тебе кар’єра рухається!

Да! (сміється). Ну і нас тиждень понавчали, а потім ніхто не знав, куди нас відправлять. Думали, що як і всіх, десь тут на блок-пости біля Києва. Але нас відправили в самісіньку сраку (сміється). Нам сказали, що у нас буде друга лінія. Є передок – це нуль по-військовій термінології. Нуль – це там, де безпосередньо ріжуть, стріляють і так дальше.

І ти зараз на нулі?

Ну як, у нас називається це “друга лінія”. Но це друга лінія, на яку постійно прилітають мінометні обстріли, бо від нас кілометр-два – це вже нуль. І відповідно, наша задача – стримувати можливий наступ ворога. Наші на нулі їх там “ріжуть”, потім відходять назад для того, щоб їх не атакували. Ми стоїмо на цій другій лінії. Це виглядає так, що це в лісі, окопи, бліндажі… Перший день, як приїхали, не було ніхєра, на 200 людей – п’ять лопат. Россрєдоточились і кожен риє окопи.

Ми перемагаємо?

Ееееее… це питання, на яке складно просто так відповісти. Дивись. Два тижні ти сидиш в лісі, і кожен день тобі прилітає сотні мін, від яких ти ухиляєшся, так? Твоє відчуття перемоги доволі відносне. Інтернет не ловить майже, зв’язок теж. Тому перемога – коли в тебе немає двохсотих-трьохсотих. Бо буває, що бувають двохсоті-трьохсоті, і тоді це ніяка не перемога. Хтось там виїжджає у місто, читає новини, приїжджає і розказує, що відбулося. Ясно, що наші… ми ж стоїмо там не самі, ми стоїмо спільно з іншими… Збройні сили і так дальше. Вони теж розказують якісь історії. Скажу так: тут ми стоїмо, і тут цивільна атмосфера. Нам ніщо не заважає розмовляти. Там атмосфера не цивільна, і це змінює трохи відчуття.

Я більше питаю про настрій, який зараз панує в тому середовищі, в якому ти спілкуєшся.

Нормальний настрій.

От в цьому середовищі ми перемагаємо?

В цьому середовищі настрій пиздячити до кінця. Всі розуміють, що ми будемо втрачати людей. Але по-перше, ми всі точно знаємо, що ми втрачаємо набагато менше, у всіх бажання закопати всіх, хто сюди зайшов. Немає бажання ні про які переговори, всі хочуть просто вбивати їх. Наші це роблять ті, хто на нулі, ми їх підтримуємо. Вогневого контакту з автоматами не було у нас, але контакти були – це мінометні обстріли. Я на своїй машині заїхав – підвозив якраз провізію, і поруч впало дві міни. Я не знаю, як повезло, Бог вберіг, що всі живі лишилися (сміється), еРБехи (Я ХЗ, ШО ВОНО) спрацьовували, ну таке. 

Коли ти думаєш, що тобі доведеться стріляти в людину, тебе лякає ця думка?

Ні. Це лякає, коли ти в нормальному цивільному житті. Я в перший день побачив, як нашому хлопцю ногу відірвало міною. Я бачив, як наших хлопців вбивало. В окоп прилетіла міна, збирали по кускам по лісі. Коли ти це бачиш, в тебе міняється уявлення.

Що тебе найбільше зараз лякає? Планка страху зараз же дуже сильно підвищена, але тим не менше – страх якийсь є?

Страх? Ну… жити хочеться. Це не страх, це бажання жити. Глобально лякає можливість ядерної загрози. Розумієш, за себе особливо страху немає, є страх за своїх. Родичі, діти. За них страшно. Вони далеко, але все одно цей урод може рано чи пізно дотягнутись до тої червоної кнопки.

Заради кого або заради чого ти зараз тут, на другій лінії? Заради кого ти пішов в Нацгвардію? Чи заради чого? В першу чергу?

Я би сказав, це якесь відчуття безвиході, бо ти не можеш зробити інакше. Я не міг поїхати. Я розумів, що я хочу бути тут. Я не знав, яким саме чином це відбудеться. Ще раз: я коли приходив в Нацгвардію, я не казав “Пустіть мене на передок”. Я казав “Давайте я прийду і буду тут помагати, чим зможу”. Мені сказали, що мені треба помагати ось там. Відповідно, я зараз там і там помагаю. Це не так, що взяв автомат і пішов вирізати чеченців. Це так не працює (сміється).

Ну ти зараз на своєму місці, як ти відчуваєш?

Відчуваю, що так. Відчуваю, що так, тому що я дуже сильно помагаю хлопцям. У мене ж як – я командир взводу.

Скільки людей у тебе в підпорядкуванні? Я ж не шарю.

– П’ятнадцять. По гражданці це може бути і тридцять, але фактично в мене п’ятнадцять. Але я не тільки командую взводом – вони там всі окопалися, сидять, у них там все є. Я займаюся в тому числі поставками, допомагаю. Спочатку допомагав ротному, тепер уже допомагаю по частині – за рахунок того, що знаю багатьох людей, вони відгукуються і постійно щось там привозять.

А хто ці люди у тебе у взводі? Це так само добровольці?

Ні, у нас змішаний взвод. Підготовку ми проходили в резервній роті. Там намішані всі підряд – там є і резервісти, і добровільно мобілізовані. Але коли нас одправляли на передок, то нас намішали разом із контрактниками, срочників немає. Тобто у нас є тільки контрактники, мобілізовані і резервісти. Відповідно, там різні люди. Є чуваки, які по 50 років, які воювали…

Ти жорсткий командир? Чи ти душевний?

Та там не про жорсткість. Одне діло, коли ти в казармі і кажеш драїть поли, щоб в білих носках ходити. Там так не працює. Там всі друг друга намагаються берегти. Жорсткість там яка – коли хуярять міни, то всі так лягають на полік, що (сміється) оце жорстко. А так всі все розуміють. Бувають ексцеси, непорозуміння між солдатами, але вони дуже швидко закінчуються, бо у всіх зброя. Там немає часу довгого сперечатися.

Що тебе найбільше зараз напрягає або дуже харить, дуже бісить зараз?

Мене харить… всіх моїх харить то, що другий тиждень сидим в окопах, хаваєм ті міни, і ми не просуваємось вперед, командування не дає жодних вказівок, крім того, щоб сидіти. Ще всі хотіли би поїхати на ротацію, трошки помитися, бо два тижні в окопах без душа, якби (сміється), і часто без гарячої їжі. Всі хочуть трошки себе привести у людський стан. Але це я кажу про ті відчуття живих людей, які фактично другий тиждень сидять в лісі під мінометним обстрілом.

Що для тебе буде перемогою?

Неможливість продовжувати війну з боку росіян.

Ми маємо знищити всіх, хто зараз зайшов на територію України і зробити неможливою їхню ротацію?

Це може бути будь-що. Я впевнений, що наша перемога – не в Гостомелі і не під Харковом, вона там, в Росії. Вони повинні зубожіти. Я впевнений, що вони повинні або якось змінити владу, або дійти до такого стану, що вони не зможуть фінансувати війну. У них мають відбутися тектонічні зміни всередині країни. Бо я впевнений в тому, що навіть якщо буде перемир’я якесь тимчасове, вони відведуть війська можливо назад, – вони перегрупуються і знов прийдуть, я в цьому впевнений. Я впевнений в тому, що перемога повинна бути такою, щоби неможливі були подальші військові дії з їхнього боку.

Слухай, це максимально ідіотське питання, не впевнений, що ввійде потім в інтерв’ю, але: в тебе немає такого відчуття, що це Україна зараз рятує російську федерацію від їхньої ідіотської влади, бо вони самі неспроможні?

Вони заслуговують цю владу, правда? У них який рівень підтримки Путіна – 70, 80 відсотків?

Я не думаю, що ми можемо оперувати цими цифрами, тому ще це, можливо, піздьож. Але те, що багато росіян заслуговують цю владу – це абсолютно точно.

Я думаю, що просто він об нашу стіну має розбити собі голову, і у них буде шанс щось змінити. Але що вони там змінять і як – я не знаю. Але ми рятуємо не тільки їх: ми рятуємо, в першу чергу, самих себе, але і весь світ від цього піздєца. Тут же піздєц не тільки в тому, що зброя говорить, піздєц в думках, які вони тиражують. Ці ж думки – вони унеможливлюють нормальне існування будь-кого. Це постійна загроза для всіх. І зараз він прийшов до нас, думав, що там швидко все вийде, але бач, швидко не вийшло. Але я впевнений, що ця війна – не на два тижні. Я думаю, що це ми тут до літа – до осені, і це хороший прогноз, і дай Боже, щоб ми лишились живі.

Що зараз на тобі або з тобою найцінніше?

Я питання не зрозумів. З матеріальних речей?

Як хочеш, так і розумій. Така драматургія (посміхається).

– Найцінніше – це те, чого зараз немає поруч. Найцінніше – це обняти своїх дітей. Але із того, що при мені найцінніше – бронік (стукає по броніку). Гіпотетично він від чогось мене спасе.

Четвьорочка?

Пятьорочка.

Пятьорочка?? Скільки він важить – кілограм вісімдесят??

Важкенький (сміється).

Щоб останнє питання тобі поставити, мені треба збігати в машину. (Пауза) Попереднє інтерв’ю було з Масі Найємом.

Він теж десь на передку якомусь?

Ні, він не на передку, він у Києві. І я прошу, щоб всі передавали одне одному якусь передачу. Найєм тобі передав патрон

(сміється) Це з калаша.

Я зараз спробую коротко розказати, що він мав на увазі, коли передавав тобі передачу. Він каже, що потрібно не забувати, навіщо ти це робиш, і не забувати, хто ти є насправді. Наступне наше інтерв’ю буде із Артемом Донцем, він у Харкові.

Ми з ним вчилися разом на “Адвокаті Майбутнього”.

Що би ти хотів сказати йому, передати йому?

Я би це сказав кожному, і йому скажу, особливо враховуючи, що він із Харкова. Ми тут красиво живемо в порівнянні із Харковом. Важко уявити, що там відбувається. Я хочу побажати йому – та й будь-кому, хто зараз має відношення до війни, – за будь-яких умов, як би тяжко не було, не втрачати віри в нашу перемогу і в те, що ми робимо це не тільки заради особисто себе.

І передати йому патрон від кулемета?

Да. Осьо, я сподіваюся, що він зможе передати комусь снаряд від “Града” (сміється).

Блядь, я його не довезу! Ви мене в незручне становище ставите!

Я ще пару слів тобі хочу сказати. Я знаю що є багато таких хлопців, як я, які десь служать – навіть в Теробороні, чи там з СБУ-шниками тусуються. Ну тобто в якійсь мірі допомагають армії, а не поїхали на Закарпаття. І це, звісно, заслуговує на повагу. Але.

Я бачив в Фейсбукі там багато всяких постів героїзації самих себе – як ми зараз всіх будемо вбивати і так дальше. Особливо від офісних чуваків, які, можливо, в перший раз взяли в руки калаш, фоткаються на блок-постах, – я таке бачив. Я не кажу, що це всіх стосується. Я просто хочу чітко сказати про себе: я себе вообщє ніфіга не вважаю героєм на фоні пацанів, які на нулі. Ми да, ми сидимо в окопах, нам прилітає – це страшно, да, це, звісно, трошки міняє психіку. Я бачив кров, і це відрізняється від того, щоб сидіти в Закарпатті на шашликах. Але справжні воїни – це не юристи насправді, які, от як я, сидять в окопах і намагаються доставляти провізію і захищати наших на нулі. Справжні герої – вони на нулі.  Я не впевнений, що серед юристів, яких я знаю, є люди, які працюють на нулі. Щоб не було такого відчуття, що якщо людина вдягнула форму і бронєжилєт, то вона автоматично стає термінатором, який завалив половину чеченів в Гостомелі, бо це не так. Я сам  жалкую, що ще не віджав ні одного танка, розумієш (сміється).

Так за нього лям дають! 

– Хотілося б! (сміється) Але поки що не вийшло.

Що ти зробиш з лямом, який дасть тобі Укроборонпром за танк?

Нашо мені лям? Я його поставлю у себе в подвір’ї. Для особистого користування. Я буду на ньому шашлики жарити (сміється).

А дозвіл на танк? Хто видає дозволи на володіння танком?

Та це без дозволу! Це як земельна ділянка – якщо довго на ній живеш, то отримуєш за набувальною давністю.

А скільки років? Земельна ділянка – це, здається, десять років на ній треба жити, а танк?

Танк, я думаю, тиждень постоїть у подвір’ї – і вважається, що мій.

Заєбісь у тебе інтерпретація, канєшно, права (сміються).

– Такі часи!

Якщо вже ми ніяк не закінчимо в’ю, то яке найбільше геройство ти бачив? Виправдане або невиправдане

Під’їзжаю на машині туди, де наші, мене зупиняє ЗСУшник, питає – до Києва? Так. Підвезеш? Він мені кладе якусь велику важку спортивну сумку в багажник, ми їдемо, він виходить, забуває цю сумку. Я на другий день вертаюсь назад, чувак, ти сумку забув. Він каже – точно, дякую. А що там в тій сумці таке, я ж її навіть не відкривав, питаю. А, то ми віджали в підарасів БТР, каже, там в сумці пара снарядів з нього, термос, і ще якась хуйня. Тобто, це зпизжена з вражеського БТРа сумка? Ну так, каже, на БТРі ми поїхали, а сумку я забрав собі. І от уяви собі цього чорного від копоті, сажі чувака, він йшов на війну, його там могли завалити, але віджав БТР, і спокійно поїхав додому в місто. І такого багато довкола.

А які історії ти чув? Ну типу як про привіда Києва.

Ну щодо привіда – я  скептично ставлюсь до цих історій, мені здається, що цих льотчиків декілька. У нас немає таких легенд. У нас хуйові легенди. Чуваки сиділи в погребі, прилетів снаряд, і їх викорчувало з тим погребом, мінус шість. Це не легенда, це піздець. Таких історій вистачає. Два дні назад їхала швидка допомога з нашої частини на передок, якимось хєром відправили вночі. А це було саме під час цієї довгої комендантської години. Вони заїхали ближче до передка, на блокпості не пригальмували, і наші цю швидку з кулемета розхерачили, та ще й з РПГ додали – бо всі на стрьомі. Тому що треба притормажувати. Мені в обличчя тикали калашем на блокпостах пару раз, коли я пароль забував – і видно, що чувак теж білий і труситься, що він цей калаш другий чи третій день тримає, вже з запобіжника зняв, і тебе зараз вб’ють. Буде обідно, але нікому нічого не поясниш.

А що ти зробиш в перший день, коли закінчиться війна?

В перший день зроблю усе, щоб зустрітись з дітьми – або вони повернуться, або я до них поїду. Що я буду робити по життю далі – це цікаве питання, я не знаю, що буде з юридичними послугами, і кому їх надавати. Я думаю, що треба перекваліфіковуватись в будівельники. От у мене є прораб знайомий, я піду до нього в бригаду, будувати дохєра буде чого.

Ну чому, забирати активи треба буде.

А, ну авжеж. Я он тролю ту АРМУ, у них, довбойобів, броня від армії, вони получають свою грьобану зарплату, в повному обсязі, але всі сидять по хатах, хто де, і ніхєра не роблять. Я їм запити шлю, а вони мені не можуть відповісти онлайн.

Тобто, ти ще сидиш в окопі, і до них ще щось пишеш.

– Аякже, у мене до них така любов. Я на них запит по пошті послав 09 березня, ще один – сьогодні, мають відповісти.

Володя Павленко, командир взводу

,