Андрій Фортуненко, підрозділ бойових адвокатів

На в’їзді до позиції, на якій стоїть радник AVELLUM Андрій Фортуненко не дуже привітний мужик допитується, куди це ми тулимо. Аа, то що ж ви кабенитесь, позивний “адвокат”, то ж між корєш, проїжджайте.

Діма Гадомський (петоння),
Сергій Сидоров (розшифровка),
Оля Панченко (коректура) і
Марія Матяшова (фото)

Відповідь “я єбанутий” я завжди залишаю на крайній випадок, екстраординарним варіантом.

Андрій Фортуненко, радник AVELLUM

Розкажи будь ласка, де ми знаходимося і чим ти тут займаєшся?

Ми знаходимося в секретному тактичному місці. Наш підрозділ бойових адвокатів взаємодіє з територіальною обороною, але по суті є окремим добровольчим підрозділом, легалізований дещо інакше. З самого початку, коли бойові дії почали наближатись до Києва, було поставлено задачу взяти під контроль цей район на Печерську, прилеглий до урядового кварталу.

Плюс – ловити дрібний кримінал.

Когось зловили?

Ловили якихось дебілів, поки що. Ну от учора, наприклад, трьох чуваків зупинили у таксі, які взагалі не розуміють, куди їдуть, висадили їх, поклали на землю, стали розбиратись – а вони закладку шукають. Кажуть, тільки не бийте, нам восьмого березня вже пизди за це давали. Ну гаразд, вони пішли за цими своїми даними шукати в лісі закладку, з ним один з наших з автоматом, цей закладчик питає – пацани, ви тут мене вбивати будете? Це з веселого. А виявилось, що закладку закопали взагалі під МВС на Богомольця, ну взагалі цирк. Ну таким дебілам пару турсанів і відпускаємо. А інших, три таких було, передавали далі.

Твоя сім’я зараз у безпеці?

Так, у Білій Церкві. Там були прильоти, одного разу по житловій забудові, але здебільшого по тому краю, де військова частина. Але в цілому безпечне місце, ми вирішили, що немає сенсу далі на Західну Україну їхати.

Ти зараз відчуваєш себе на своєму місці?

Завжди є імовірність, що підрозділ, до якого ми належимо, отримає іншу задачу – охороняти щось в іншому місці, і тоді ми там будемо.

Скільки ти собі даєш часу на такі от воєнні дії, чи ти думаєш, як будеш повертатись до роботи, думаєш про клієнтів?

Різні дні бувають. Сьогодні, наприклад, я планую заїхати на пару годин в офіс. Я єдиний, хто в той офіс заходить останні два тижні – два рази там був.

Ще Юра Нєчаєв мав же бути?

(Під час війни Юра Нечаєв, партнер Авеллум, розвозить на велосипеді обіди літнім людям. Ми опублікуємо інтерв’ю із ним через кілька днів).

Можливо, я його там не зустрічав. Я не залишаю повністю роботу, та не завжди виходить приділяти увагу клієнтським справам. Але ж є команда в Авеллумі, яка продовжує працювати і супроводжувати по клієнтських проєктах. До того ж низка проєктів у нас cross-border, і через бойові дії вони не зупиняються, вони йдуть далі, люди працюють.

Щодо самої фірми – робота йде, є координація, адже є низка колег і клієнтів з-за кордону, які не просто питали, як справи, а й пропонували допомогти грошима. Ми назбирали чималу суму для потреб певних підрозділів.

І, вишенька на торті, ми поки про це не розповідаємо з іменами, і навряд чи будуть, але у санкційний перелік потрапила одна людина — очільник російської великої корпорації. Нам сказали, що на його родича записана яхта десь в Європі. Ми звернулись до людей зі Сполученого королівства, і сказали, що хлопці, якщо хочете нам допомогти про боно, то пошукайте нам цю яхту. І парні пішли днів на п’ять, потім повернулись з текою документів, ми звернулись до колег в іншій країні, і сказали – якщо хочете допомогти, зробіть так, щоб воно нікуди не впливло.

Так ви її потопили?

Ні, не потопили. Але у той день, як виявилось, наші “опоненти” отримали дозвіл від портового керівництва на рівні держави вивести яхту з порту. А наші колеги прийшли до місцевої адміністрації, показали санкційний список, документи по яхті, і вони на місцевому рівні заблокували її вихід. Вже потім й на державному рівні скасували дозвіл.

В тебе є воєнна підготовка?

Є, я лейтенант запасу після військової кафедри. Перше, що я зробив, коли сім’ю вивозив до Білої Церкви, пішов там у військкомат. Мені сказали – чувак, іди собі, тут і так вже багато людей.

Ну а військову кафедру я проходив як і усі: нас юристів погнали на зв’язківців, там була ця фізика космічного рівня, я ту радіостанцію можливо й увімкну, методом наукового тику, але не більше. Якщо усі б були такі зв’язківці як я, то нам пиздець.

Після військкомату Білої Церкви я пішов до тероборони Білої Церкви, мені там теж сказали “від’їбись”, потім я зв’язався з колегами, які таки ж знайшли собі застосування, і на третій день приїхав сюди.

А військова підготовка, крім кафедри, була ще в 2014-му році, коли довкола Києва була ще купа тренувальних таборів від різних добробатів, ми тоді ще влітку деякі ази отримували, і плюс я ще потім в тирах займався. Хоча це було більше по зброї самооборони, пістолети і таке інше, але усе одно базове розуміння є. Я не вперше тримаю в руках автомат Калашникова, є основи.

Що ти робив 24 лютого, як ти зустрів війну?

Я не вірив до останнього, що вона відбудеться. Але 23-го ввечері, як повертався пізно додому, було певне тяжке враження. Потім зранку я прокинувся від чогось, що гучно хлопнуло, посміявся над собою, що зависокий рівень тривоги, заліз у смартфон подивитись на час, а там вже послання Путіна, спецоперація, і таке інше. Я собі тихенько пішов униз, думаю, що зараз панікери обнесуть банкомати, тож треба спуститись, зняти готівку, і через годину там була вже черга на сто людей. Я собі спокійно зібрався, поїхав до офісу, пошредерив там різну адвокатську таємницю, яка по офісу валялася, адже незрозуміло було, що там з Києвом буде. Спокійні підготовчі заходи, хоча там по Києву вже гриміло. Це була несподіванка, але взагалі все відбувалось якось спокійно.

Коли тобі вперше стало страшно?

Страшно, тривожно стало, коли, мабуть, техніка вперше зайшла на Оболонь, МТЛБ прорвалась, ще декілька машин, і тоді це було дуже схоже на бліцкриг, що почали говорити, що ми втрачаємо Київ. Тоді реально було стрьомно, що ми втрачаємо столицю.

А що лякає зараз?

Не те щоб лякає, але непокоїть. Коли ми думаємо про завтрашній день, що якщо не буде Києва, то не буде вже й нашої професії, це взагалі не буде потрібно. Непокоїть, як взагалі вивезе економіка, який буде наш ринок, як ми взагалі будемо заробляти гроші. Три тижні пройшло, це не так багато, у людей ще є запаси, але якщо це буде тривати пів року, то це вже інша історія.

– Що відбувається зі страхом? Коли я дивився фільми про війну, то мене завжди лякало, що я буду жити під час війни. Але зараз в мене немає страху. В тебе є якесь пояснення, чому немає страху?

Я про це думав, в мене були дві думки, дуже спокійні про це. Я живу поряд з Південним мостом, і коли там на другий день з’явились копи і важка техніка, я зрозумів, що живу в не дуже вигідному місці. І якщо міст підривають, то я відрізаний від правого берега. Тому я перемістився на правий, забрав з собою сім’ю, перекинув їх до Білої Церкви, там день відсидівся. Коли я повертався потім до Києва, я зрозумів, що мені дуже спокійно, що я повертаюсь туди, де потрібен, де я маю бути замість сидіти у Білій Церкві і читати новини. Від того був реальний спокій.

Ну і п’ять років жив неподалік, отам у старому будинку на Мечникова, це мій район останні п’ять років, я тут пив каву, ходив до офісу, і лише декілька місяців переїхав на лівий берег. І проходить небагато часу – і я вже з автоматом охороняю ці місця.

Так до чого ти дійшов у своїх роздумах? Може, ця війна не така вже й страшна? Чи я просто єбанутий, бо у мене немає страху?

Відповідь “я єбанутий” я завжди залишаю на крайній випадок, екстраординарним варіантом. Ну, мабуть, це вже стадія прийняття. Стадія заперечення – вона в усіх нас була перед війною. Етапу паніки, злості в мене не було.

Є дві відповіді – або це спокійне ставлення до стресу, адже ми не можемо запобігти цим подіям, але зараз ми можемо впливати на ці події, ну от як я на цьому місті зараз. Другий варіант – мабуть, у нас не такі справи, як там у Харкова чи у Маріуполя. Ну, усім підрозділам зараз довели до відома, що можливий прорив до Києва, усі на кіпіші, зараз посилили пости і усе що можна. На цій ділянці кожен знає, що буде робити, і що будуть робити інші, якщо буде прорив до центру, і нам лишається лише прийняти усе, як даність. Сьогодні на Позняки прилетіло, пару днів назад над Лук’янівкою збивали, воно поряд, але це не Маріуполь, у нас ще не той поріг чутливості.

Заради кого, або чого ти тут?

Перша відповідь і сама чесна – заради Києва. Я вже 17 років тут живу. Я коли їду з лівого берега на правий, і бачу цю панораму міста – я розумію, що Київ не кину, є відчуття, що моє місце.

Що на тобі зараз є найцінніше?

Мабуть, автомат. Він просто є. Як хлопці добували ці автомати ще до мого приїзду – це окрема історія. Найцінніше, щоб тепло було вночі, коли мінус вісім, оце найцінніше.

Тобі сняться сни?

Нічого не змінилось. У нас же не польові умови, ми не в палатці під Гостомелем. Є дах над головою, відносно комфортні умови. Це не дім, і навіть не студентський гуртожиток, але і до цього можна адаптуватись. Різні абстракції сняться, як і раніше.

Наступне інтерв’ю ми писатимемо із волонтеркою Лілею Секелик. Що передати їй? Ілля Костін, герой нашого попереднього інтерв’ю, передав тобі «Слава Україні».

Мабуть, просто привіт, і що скоро побачимось. А усім взагалі хочу передати, щоб була менше амплітуда у тих емоційних качелях, на яких ми усі зараз. І просто робили своє, і щоб усе закінчилось з правильним результатом.

А що для тебе є правильний результат?

Формально, я думаю, що буде мирова угода, питання лише коли.

А правильний результат – я думаю, що це не остання війна з Росією, що це буде в них два заходи, як з Чечнею. Я навіть підняв знання історії, і зараз воно здається мені дуже схожим на Лігу Націй, як Німеччина звідти виходила в 1933, як от зараз з ПАРЄ. І з нею не урегулювали питання, і вона пішла далі. Я ж дивлюсь тамтешніх навіжених, вони там усі розповідають, і про Прибалтику, і взагалі. Мені здається, що якщо зараз не вирішити питання Криму і Донбасу, то через п’ять років усе це повториться. Знову у них там будуть розповіді про біологічні лабораторії в Маріуполі, бойових кажанів під Харковом, і вони знову сюди полізуть. І люди з заходу будуть дивитись і казати – да ну нафіг, не хочемо сюди інвестувати, і них сусіди єбануті, і це реально стрьомно.