Вільний ринок купівлі-продажу суверенних територій
Раптом хтось слухав/читав інавгураційну промову Трампа і теж пріунил від тези про “розширення територій”, то пропоную піти далі та поглянути на альтернативну концепцію міжнародного публічного права.
Сполучені Штати мають довгу історію розширення своїх територій шляхом анексування і купівлі. Найдорожчі це купівля Луїзіани у Франції у 1803 за 15 лямів доларів, Аляски у Росії у 1867 за 7,2 лями. За сьогоднішньою купівельною спроможністю долара це 413 мільйонів і 153 мільйони відповідно.
У промові Трамп обпестив колишнього президента МакКінлі, іменем якого він пообіцяв переназвати найвищу гору Північної Америки. Так ось, президент МакКінлі не лише любив застосовувати імпортні тарифи; ще він був чи не найбільшим з американських президентів збирачем територій: Куба, Гаваї, Філіппіни.
З цього приводу випадково надибав на статтю, яку у 2017 опублікували двоє професорів Юридичної школи Дюкського університету Джозеф Блохер і Міту Гулаті.
Професори запропонували пожвавити МПП ринковими принципами, а конкретніше — замінити жорстке право власності нації щодо своєї території на “правило відповідальності”, яке б дозволяло пригнобленим або недостатньо забезпеченим регіонам відокремлюватися чи змінювати суверенітет із компенсацією для національної держави.
Вони описали механізм, за якого на території, яка хоче продатися, відбувається референдум, після чого національна держава отримує пропозиції про купівлю від інших країн і міжнародних організацій (або навпаки, спершу пропозиції, потім референдум). Оскільки національні держави це раціональні учасники економічних відносин, то вони обиратимуть продати території замість вчиняти геноцид, воювати, або іншим чином порушувати права народів, які бажають відділитися.
Такий підхід теоретично міг би розвʼязати якісь територіальні конфлікти. Можливо, TSMC міг би викупити Тайвань у Китая, не знаю.
Статтю лагідно розкритикував професор університету Арканзасу Стівен Клоуні у статті-відповіді, яка вийшла у тому самому номері журналу, що й оригінальна стаття.
Клоуні каже, що припущення про раціональність національних держав доволі дитяче. Бо кожен дорослий професор знає, що учасники економічних відносин діють суто раціонально тільки у пробірках в лабораторіях університетів.
Далі Клоуні йде у деталі: як визначати “регіони на продаж”, як саме встановлювати розмір компенсації ну і, на сам кінець, хто і як забезпечуватиме виконання угод купівлі продажу територій?
Та найголовніше питання, яке ставить Клоуні авторам статті: як запобігти ситуаціям, коли економічно сильна держава захоче прикупити собі густонаселений бідний регіон і під приводом покращення якості державного управління розмістить там фабрики із дешевою робочою силою і ядерні відходи.
Мене ще у всій цій ідеї цікавлять ще умови про tag-along/drag-along, buy-you-buy-me, та і взагалі побудова ринку інвестування в економічно недорозвинений регіон на ранніх етапах із можливістю зробити кеш аут під час liqudation event.
А ви що думаєте про те, щоб Данія могла купити у Сполучених Штатів Каліфорнію за податки, сплачені Novo Nordisk, на Аліекспресі у розстрочку?
