22 листопада Конституційний Суд виніс рішення за 4 конституційними скаргами щодо малозначних справах у цивільному процесі. Я був автором однієї з цих скарг, тож коментар нижче – неуникненно моя суб’єктивна і заангажована думка. Поряд з тим, я намагатимуся відреагувати на рішення КСУ раціонально, у тому розумінні, у якому будь-який судовий процес – це раціональна, бодай і формалізована, комунікація, а судове рішення – не догма, а спроба раціонально переконати сторін (у першу чергу) та спільноту (у другу чергу) у слушності висновків суду.

Малозначні справи: що недодумав Конституційний Суд — Малювала Катя Цібере // Спілка мертвих юристів, 2023

Отож, чи вдалося Суду переконати мене?

Пороги малозначності та їхня (не)пропорційність

Конституційні скарги стосувалися двох норм ЦПК України. Перша відносить до малозначних усі справи з ціною позову до 100 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а якщо справа стосується захисту прав споживачів – до 250 мінімумів. (На 2023 рік це 268 400 грн. та 671 000 грн., відповідно.) Для зручності я називатиму ці показники “порогами” малозначності. Друга спірна норма стосувалася обмежень щодо касаційного оскарження рішень у малозначних та деяких інших справах; до неї я ще повернуся.

Основна причина, чому КСУ визнав пороги малозначності неконституційними – їхня непропорційність. Загалом Суд почав з правильних засновків: ЦПК містить різне правове регулювання для різних категорій справ (малозначних і решти), і конституційний принцип рівності вимагає, щоб така різниця мала легітимну мету, засоби досягнення якої були належними та домірними. Це класичний тест допустимої дискримінації, який КСУ успішно запозичив із практики ЄСПЛ і застосовує не вперше.

На думку КСУ, легітимна мета виокремлення малозначних справ – забезпечення розумних строків їх розгляду і зменшення витрат учасників справи на судовий процес (§§ 4.6 та 4.7). Суто теоретично Суд, імовірно, має рацію. Хоча ефективного механізму домогтися розгляду малозначної справи у передбачені у Кодексі скорочені строки (60 днів з дня відкриття провадження) вочевидь не існує.

У будь-якому разі, цікавішими є аргументи, якими КСУ обґрунтував непропорційність конкретних показників у 100 та 250 мінімумів. У рішенні я зміг віднайти 3 окремі тези з цього приводу:

По-перше, порогові величини у 40 та 100 розмірів, відповідно, перевищують розмір мінімальної заробітної плати, і, щоб людина могла назбирати грошей на якусь операцію, яка б призвела до виникнення спору із такою ціною позову, вона має 8, або і всі 20, років гребти на мінімалці (§ 5.8).
По-друге, пороги в українському ЦПК є вищими за поріг, який зумовлює застосовність Європейської процедури розгляду дрібних спорів (European Small Claims Procedure, ESCP) у ЄС (§ 5.9).
По-третє, ЦПК України не містить “приписів, які б в будь-який спосіб умотивовували б домірність” порогів (§ 5.8). Подібне міркування КСУ висловив і щодо Закону № 460-ІХ, який доповнив Кодекс нормою про малозначність справ щодо захисту прав споживачів з порогом у 250 мінімумів, хоч з точки зору відсутності у ЦПК та Законі “указівки на правомірну мету” цієї поправки (§ 6.6).

Як на мене, усі три лінії аргументації хибують у тому, що не дають законодавцеві та судам надійного орієнтиру для оцінки подібних норм у майбутньому.

Отож, якщо поріг малозначності перевищує розмір мінімальної зарплати у 40 разів, це занадто. А якщо у 30 чи 25? Напевне, якби він був на рівні 1 мінімальної заробітної плати жодних питань не виникало б. Найскладніше питання – знайти ту саму оптимальну межу.

Спроба порівняти пороги з мінімальною зарплатою свідчить, що КСУ був свідомий проблеми доступу до правосуддя для всіх людей, незалежно від їхніх статків. Та проблема з оптимальною кількісною межею є дещо глибшою: вона сягає механізму, який лежить в основі використання будь-яких кількісних показників для розподілу прав і обов’язків.

Коли законодавець запроваджував поріг у 100 мінімумів, він імпліцитно мав на увазі, що:

ціна позову є валідним індикатором складності справи;
назагал, справи з ціною позову до 100 мінімумів не є складними (з правової чи процедурної точки зору) і vice versa.

Кожне із цих суджень претендує на опис певної емпіричної закономірності і має форму узагальнення. Як будь-яке узагальнення, воно жертвує одиничними випадками заради, власне, загальності. Тож неодмінно траплятимуться складні справи з ціною позову до 100 мінімумів, і траплятимуться легкі справи з ціною позову понад 100 мінімумів. Водночас, якщо “назагал” ці випадки – винятки, ми можемо змиритися з неточністю заради визначеності: чітка кількісна межа усуває потребу щоразу оцінювати дійсну складність справи, що б ми не вкладали у це поняття.

Конституційний тест допустимої дискримінації можна співвіднести з елементами цього механізму. Нагадую, він вимагає (1) легітимної цілі розрізнення, (2) належності і (3) домірності заходів для її досягнення. “Легітимна ціль” – це первинна ознака, яку ви визнаємо як релевантну для запровадження різного правового регулювання, але яку важко безпосередньо виміряти. У нашій ситуації це складність справи: ми загалом не заперечуємо, що доцільно і справедливо розглядати нескладні справи за спрощеною процедурою, але маємо практичні проблеми з вимірюванням складності case-by-case. Ознака–”проксі”, яку ми обираємо, є засобом для досягнення кінцевої цілі. Її валідність як індикатора первинної ознаки є, власне, питанням про належність обраних засобів. Зрештою, дослідження домірності вимагає з’ясувати, чи не призводить наше узагальнення до спотворених результатів. Можливо, не тільки лиш поодинокі, а більшість справ з ціною позову до 100 мінімумів на практиці виявляється складними, а ми помилково презюмуємо їх нескладними?

Відповідно, можливі декілька напрямків атаки на конституційність норми. Якщо легітимність обраної цілі не є спірною, можна спробувати поставити під сумнів зв’язок кількісного індикатора та первинної ознаки – або продемонструвати, що пропоноване узагальнення є зашироким (overinclusive).

Це не суто правові питання. Вірніше, вони взагалі не є правовими питаннями, і у дихотомії “питання права/питання факту” впевнено входять до другої групи. Як я вже писав вище, тут ідеться про існування і параметри певних емпіричних закономірностей, які потребують емпіричного підтвердження чи спростування. А якщо ми хочемо вирішувати спір навколо цих закономірностей у межах формальної процедури ад’юдикації, то, крім цього, нам знадобляться певні правила про тягар і стандарти доказування.

Відповідно, питання, яке стояло у поточній справі, можна сформулювати так: хто і як мав би довести/спростувати, що справи з ціною позову до 100 мінімумів, як правило, справді нескладні?

На це питання Конституційний Суд не спромігся надати чіткої відповіді. Хоча у рішенні можна побачити певну інтуїтивну спробу: Суд закидає законодавцеві, що у тексті Кодексу немає потрібного обґрунтування. На жаль, КСУ не пояснив, чому, на його думку, текст Кодексу чи будь-якого іншого закону взагалі має містити пояснення чи обґрунтування власних норм – тож цей аргумент для мене виглядає максимально дивним.

Ситуація з порогами у 100 та 250 мінімумів, насправді, показова щодо проблем з якістю законодавчого процесу в Україні. Готуючи свою позицію у цій справі, я теж намагався з’ясувати, чим керувався парламент, коли він вирішив зупинитися саме на цих цифрах. Можливо, автори законопроєктів покладалися на результати досліджень, які виявили зв’язок між ціною позову та складністю справи? Якщо так, будь-яка публічно доступна інформація про це відсутня. Підготовкою законопроєктів до другого читання – як нових редакцій процесуальних кодексів у 2017 року, так і змін до них 2020 року – опікувалися робочі групи, які, крім фінального тексту доопрацьованого законопроєкту, ніяких матеріалів по собі не лишили. Зрештою, в офіційній позиції Верховної Ради, яку вона надіслала до КСУ, пояснень саме таких порогів ми теж не знайдемо.

Єдина річ, яку я зміг віднайти, – це ремарка доповідача на пленарному засіданні ВРУ, яка стосувалася поправки до норми щодо малозначності справ про захист прав споживачів. Обґрунтовуючи редакцію комітету (яка і стала статтею 19(6)(1) ЦПК), він зауважив, що:

“[…] справа в тому, що якраз комітет і прийняв цю ж суму – 250 розмірів прожиткового мінімуму. І тому вона не буде діяти в тому ракурсі, що… Тобто вартість та ж сама. Вона не буде заважати і даний законопроект розрахований на встановлення процесуальних фільтрів, вони мають бути.”

Ну так, ви зрозуміли, вони просто мають бути.

КСУ не надав значення цим обставинами і єдиному логічному висновку, що з них випливає – пороги у 100 та 250 мінімумів є суто довільними, якщо не сказати свавільними, адже парламент не зміг представити свідчень того, що вони мають за собою якесь раціональне обґрунтування. Така аргументація була б чітким посланням парламентарям: якщо ви не бажаєте ставити під сумнів конституційність ухвалених вами законів, вам слід мати притомне пояснення будь-яких запроваджених вами розрізнень, принаймні якщо вони мають наслідком обмеження у реалізації конституційних прав і свобод.

Так, це доволі верхньорівнева модель конституційного перегляду законодавчих розрізнень, і насправді питання є більш нюансованим. Саме тому, скажімо, Верховний Суд США, оцінюючи законодавство на відповідність Чотирнадцятій поправці до Конституції, послуговується трьома різними тестами (тест раціонального обґрунтування, посередня перевірка та строга перевірка), які відрізняються важливістю цілі розрізнення (легітимний, важливий або критично важливий [compelling] інтерес, відповідно) і необхідним рівнем зв’язку між цією ціллю та обраним критерієм розрізнення (раціональний, сутнісний або необхідний зв’язок, відповідно). Обрання одного з тестів залежить від різних обставин, зокрема впливу розрізнення на реалізацію одного з фундаментальних прав та “підозрілістю” обраного критерію.

Я не стверджую, що КСУ варто було б у незмінному вигляді “імпортувати” американську доктрину. Він міг би напрацювати власну методологію – важливо, щоб вона давала законодавцеві зворотній зв’язок і принаймні орієнтувала, до чого йому слід бути готовим під час конституційного контролю. Натомість маємо ситуацію, коли Суд побіжно імплікує, що обґрунтування має бути присутнє у самому тексті закону. Якщо сприйняти цю позицію серйозно, жоден закон не має шансів пройти тест на конституційність.

Перед тим, як я перейду до касаційних фільтрів, декілька слів про ESCP і її роль у мотивації КСУ.

Звертання до права ЄС є безперечно позитивною тенденцією, адже воно надає конституційним поправкам 2019 року про євроінтеграційний шлях України конкретного значення. І, коли ми маємо справу із сферою права, у якій Україна вже гармонізувала або взяла на себе зобов’язання гармонізувати власне законодавство із acquis, використання відповідних джерел з права ЄС (скажімо, щоб урахувати викладені у преамбулі цілі ухвалення певної директиви або її тлумачення, надане Судом ЄС) є щонайменше природнім.

У нашій справі КСУ звернувся до регламенту ЄС, який запроваджує ESCP – уніфіковану процедуру розгляду дрібних транскордонних спорів, яку суди мають застосовувати поряд з власними національними процедурами. Той факт, що поріг застосовності ECSP у регламенті встановлений на рівні 5 000 євро, не створює для країн – членів ЄС жодних зобов’язань у контексті існуючих процесуальних механізмів розгляду справ. Тож порівняння цих 5 тисяч євро із порогами у ЦПК є доволі спірним аргументативним маневром, який не пропонує конкретного наслідку з того факту, що що українські пороги “перевищують аналогійний [sic] показник, установлений у Правилах ECSP” (§ 5.9). Навіть якщо лишити релевантність цього порівняння за дужками, порівнювати такі показники в абсолютних величинах – не найкраща ідея. Імовірно, ми отримали б коректнішу ілюстрацію, якби привели їх до спільного макроекономічного знаменника: наприклад, якщо б врахували, що 5 000 євро – це 2,46 середніх місячних зарплат по ЄС після вирахування податків у 2022 році (інфа звідси), а 268 400 грн. – це 22,46 подібних показників для України (інфа звідси).

Виглядає, що звернення до ECSP у поточній справі – постріл “в молоко”.

Касаційні фільтри: так багато запитань, так мало відповідей

Друга норма, конституційність якої мав перевірити КСУ, стосувалася касаційного фільтру (стаття 389(3)(2) ЦПК) – неможливості касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та, окремо, усіх справах з ціною позову до 250 мінімумів (незалежно від їх малозначності), за певними винятками – наприклад, коли касатор обґрунтує, що він порушує “питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики”, справа має “значний суспільний інтерес” чи становить для нього “виняткове значення”.

Моя конституційна скарга стосувалася саме цього положення ЦПК, і в обґрунтування його неконституційності я наводив три окремі аргументи:

запровадження касаційних фільтрів у 2017 році та їх поширення на нові категорії справ у 2020 році було звуженням обсягу права на касаційне оскарження, а тому є конституційно недопустимим в силу статті 22(3) Конституції;
ціна позову не є релевантним критерієм для запровадження різних підстав касаційного оскарження судових рішень у різних справах, що не узгоджується з принципом рівності (стаття 24(1) Конституції); та
формулювання касаційних фільтрів є настільки розпливчастими, що всупереч принципу правовладдя (стаття 8(1) Конституції) не відповідає вимозі правової визначеності.

Першу з цих підстав – щодо заборони на звуження обсягу прав під час ухвалення нових законів – КСУ взагалі проігнорував. Як видно з останнього абзацу § 7.10, стаття 22(3) Конституції не входила до кола норм, на відповідність яким Суд перевіряв статтю 389(3)(2) ЦПК.

Майже таку ж долю спіткала теза про невизначеність критеріїв, які законодавець вжив у Кодексі. Єдине речення, яке ніби як відповідає на неї, можна віднайти у § 7.9 рішення: “Конституційний Суд України вважає, що припис [статті 389(3)(2)] Кодексу […] є зрозумілим за змістом та передбачним за наслідками застосування.” Чому і як КСУ дійшов до цього висновку? Схоже, цей мисленнєвий процес Суд не вважає вартим нашої уваги.

Якісь посутні аргументи можна віднайти лише у контексті питання про наявність у касаційних фільтрів легітимної цілі (основна з них, на думку КСУ, – це гарантування остаточності судового рішення, § 7.9) і їхньої домірності (з нею все гаразд, оскільки заборона на касаційне оскарження не є “непереборною”, § 7.10).

Я дивлюся на цю аргументацію супроти моєї власної аргументації, викладеної у конституційній скарзі та розширеної у меморандумі, який я подав до КСУ у серпні 2023 року (скаргу можна почитати тут, а меморандум – тут). Щоб не повторювати усю наведену там аргументацію, згадаю лиш декілька запитань, відповіді на які я очікував отримати від КСУ (мої очікування не справдилися):

чи існує раціональний зв’язок між величиною у 250 мінімумів і значущістю правових питань, які виникають у справах з ціною позову, меншою/більшою за цю величину?
чи лишаються фільтри “другого порядку” для справ з ціною позову менше за 250 мінімумів, вміщені у статті 389(3)(2) ЦПК, необхідними для досягнення цілей законодавця після запровадження у 2020 році загальних фільтрів для усіх справ (стаття 389(2) Кодексу)?
чи витримує теза про передбачуваність застосування статті 289(3)(2) ЦПК України емпіричну перевірку? (Готуючи позицію влітку 2023 року, я провів невелике дослідження практики нового Верховного Суду щодо застосування одного з критеріїв, наявності “питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики”, щоб з’ясувати, чи зміг ВС за 5,5 років своєї діяльності його операціоналізувати. Спойлер: ніт. Детальніше про результати цього дослідження можна почитати у додатку 2 до меморандуму за посиланням вище.)

І шо?

Зрозуміти аргументацію КСУ – пів справи. Друга половина – зрозуміти, які наслідки його рішення матиме для тих справ, які роками розглядалися як “малозначні” з посиланням та статті 19(6)(1) та (5) ЦПК України, визнані неконституційними.

Здавалося, ЦПК надає інструмент для виходу з цієї ситуації – перегляд судового рішення за виключними обставинами. Але при ближчому розгляді ситуація, як завжди, має купу нюансів.

Для прикладу, учасник справи з ціною позову до 100 мінімумів, якому Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження через малозначність, може спробувати домогтися перегляду відповідної ухвали. На цьому шляху йому потрібно буде спершу переконати той-таки Верховний Суд у двох неочевидних речах:

по-перше, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження є судовим рішенням, “яким[] закінчено розгляд справи” у розумінні статті 423(1) ЦПК; та
по-друге, що така ухвала є судовим рішенням, яке “ще не виконане” у розумінні статті 423(3)(1) Кодексу.

Та припустімо, що ці процесуальні умови виконані. Тоді постане інша проблема: навіть якщо справа була “помилково” класифікована як малозначна за неконституційною статтею 19(6)(1) ЦПК, стаття 389(3)(2) Кодексу стосується не тільки малозначних справ, але всіх справ з ціною позову до 250 мінімумів. У підсумку результат вирішення питання про відкриття касаційного провадження суто логічно мав би бути тим самим.

Фактично, на перегляд таких ухвал можуть претендувати лише ті касатори, яким “пощастило” потрапити на період з 2017 по 2020 рік, коли обмеження у статті 389(3)(2) стосувалися суто і лише малозначних справ.

Можна піти іншим шляхом. Якщо малозначність справи через ціну позову до 100 мінімумів була єдиною підставою розгляду справи за правилами спрощеного провадження у суді першої інстанції – тобто якби норма статті 19(6)(1) чи (5) ЦПК була б відсутня, за сукупністю критеріїв у статті 274(3) Кодексу суд мав би дійти висновку про розгляд справи у загальному провадженні – ухвалене таким чином рішення має бути переглянуте через те, що процес мав суттєву процедурну хибу.

Тут у суду завжди буде можливість послатися на те, що навіть якби статті 19(6)(1) не існувало, він все одно міг би класифікувати справу як малозначну у межах своєї дискреції за статтею 19(6)(2), що, знову ж, не змінило би статус-кво. Але навіть це не є, строго кажучи, потрібним, адже стаття 429(4) ЦПК не надає суду, що переглядає справу за виключними обставинами, можливості скасувати рішення і призначити новий розгляд (за винятком Великої Палати під час перегляду рішення на основі рішення ЄСПЛ). Тож “переграти” процес без урахування малозначності справи, напевне, буде неможливим.

Євстіфеєв Микита: Автор