«Зашквар» як екзистенція національного дискурсу

Або 100500 відкритих запитань

Текст: Володя Петраковський


У суботу ми опублікували на Мертвих невеличкий текст про історію навколо поїздки пані Танасевич до Інституту Ківалова на, начебто, вечірку нечистоплотних суддів. Це “окрема думка” Володі по сабжу (примітка редактора).

„Єдиний спосіб вберегти верховенство права — застосовувати однакові стандарти до всіх і кожного, незалежно від того, чи погоджуєтесь ви з їхніми поглядами. Ось як я навчаю своїх студентів-правників: запитую їх, якій стороні вони симпатизують в певній ситуації, а після доручаю їм представництво сторони-опонента. Тобто, якщо їм ближче аргументи позивача, я змушую їх готувати захист відповідача; і навпаки. Цей підхід корениться у всіляких вигадливих філософських термінах, як, наприклад, «покрив невідання» [*] Джона Роулза, але головна ідея вельми проста: одного дня вам можуть дістатися «черевики» вашого опонента.“ [1] — Ніл Катіал, партнер Hogan Lovells, колишній головний судовний адвокат уряду США (Acting Solicitor General of the United States), професор Центру права Джоржтаунського університету.

Історія з життя голови Вищого антикорупційного суду Олени Танасевич, яку минулого тижня розповів журналіст Слідство.Інфо, розпочалася з засудження.

Факти – очевидно, не повні – почали з’являтися вже тоді, коли їх ніхто вже особливо не потребував – «зашквар-алярм» вже домінував у ефірах. Ба навіть якщо факти будуть з’ясовані в повній мірі, відкритим лишиться декілька питань, з яких насамперед і зіткана ця історія.


Перша частина питань

Судді Танасевич насамперед дорікають за те, що вона була на події, яку також відвідали судді Вовк та Тупицький.

За якими стандартами (критеріями) журналісти, активісти та навіть фахове середовище оцінювали поведінку судді Танасевич? Як суддя Танасевич або хтось інший має взнати, які події, місця “зашкварно” відвідувати, або яких людей слід уникати? Як випадок судді Танасевич відмежовується від випадку директора Національного антикорупційного бюро Артема Ситника, який у супроводі народного депутата 8-го скликання Олександра Грановського вночі відвідував маєток тодішнього президента Петра Порошенка? Хто має визначати список “зашкварних” подій, локацій чи людей? Якщо такі стандарти (критерії) хоча б якійсь мірі вже “народилися”, то хто буде вести їхній реєстр та застосовувати – “засуджувати” на їх/ній основі?

Друга частина питань

Я не зміг знайти аналогічних закликів до директора Національного антикорупційного бюро від журналістів та активістів, які нині закликають суддю Танасевич до відставки.

Чи готові ці ж журналісти, активісти та представники фахового середовища однаковою мірою застосувати ті самі стандарти (критерії) – якщо такі існують – до тих людей, які або чиї погляди/позиція їм подобаються? Чи можна говорити, що “віднайдені” у ситуації судді Танасевич стандарти (критерії) можуть поширюватися на ситуацію Артема Ситника? Хто “уповноважений” дати відповідь на попереднє питання? Чи можуть відповідь на нього давати, наприклад, журналісти Слідство.Інфо, які не вперше отримують контрольований злив чутливої інформації прямо з рук працівників Національного антикорупційного бюро?

Як не мати відповідей на ці питання, то як – та чи є сенс взагалі хоч якось – реагувати на таку історію?

Якась частина відповідей

Насправді було б добре, аби якісь такі стандарти (критерії) та відповідна процедура існували. І тут одразу постають схожі питання (до тих, які були наведені вище), наприклад: хто має визначати/напрацьовувати відповідні стандарти (критерії)?

Моя відповідь: представники правничої професії, а це судді, адвокати, прокурори, а також представники академічного та фахового середовища. До останніх також можна зарахувати журналістів. Чому я тут не згадую активістів? По-перше, вони не є професією: їхня діяльність не регулюється, також вони не мають саморегулювання. По-друге, і це витікає з першого, вони не мають “цехової” етики. Натомість, етика (у своєму осяжному вимірі) є невід’ємною частиною правничої професії та професії журналіста. І мова тут не лише про “написане”, але й про те, як воно “пишеться”. До того ж, в Україні лишається не вирішеним питання лобіювання.

За відправну точку можна взяти – як варіант – процедуру оцінки кандидатів на посаду суддів Верхового Суду США, за яку відповідає постійний комітет з питань правосуддя Американської правничої асоціації (American Bar Association). Хоч процедуру резонно критикують, саме позиції й пропозиції критиків роблять її вельми привабливою для нашого випадку.

Наостанок

Спершу планував ще поставити й дещо розкрити питання співпраці журналістів та органів правопорядку, але краще завершу шматком з книги Тімоті Снайдера, професора Східноєвропейської історії Єльського університету:

„Ханна Арендт, визначна політична мислителька, мала на увазі під тоталітаризмом не всевладність держави, а стирання між приватним і публічним життям. Ми вільні лише тоді, коли контролюємо, що люди знають про нас і за яких обставин вони отримують доступ до такої інформації. <…> Той, хто може проникнути у ваше приватне життя, отримує можливість принизити вас і зруйнувати ваші відносини з іншими, коли йому заманеться. <…>

<…> Гірше того: коли засоби масової інформації почали висвітлювати публікацію електронних листів [Гіларі Клінтон] так, наче це новини, вони зрадили свою місію. Мало хто з журналістів доклав зусиль, щоб зрозуміти, чому в той чи інший момент люди сказали чи написали те чи інше. Натомість, повідомляючи про порушення конфіденційності як про новини, ЗМІ відволіклися від дійсно важливих подій. Погляньмо на це під таким кутом: замість того, щоб говорити про порушення фундаментальних прав людини, ЗМІ переважно бездумно потурали нашому вродженому непристойному інтересу до життя інших.

Наш потяг до таємниць, на думку Арендт, має небезпечний політичний аспект. Тоталітаризм скасовує різницю між приватним і публічним не лише з метою позбавити людей свободи, а й для того, щоб вивести суспільство із зони нормальної політики та наблизити до теорії змов. Ми перестаємо встановлювати факти й створювати інтерпретації — нас спокушає уявлення про приховану реальність і темні змови, якими все пояснюється.

<…>

Виявляючи жваву цікавість до питань, актуальність яких є сумнівною, в обрані для цього тиранами та працівниками секретних служб моменти, ми беремо пряму участь в руйнуванні свого політичного ладу. Безумовно, нам може здаватися, що ми всього-на-всього діємо так само, як інші. Це справді так, і саме такий хід подій Арендт охарактеризувала як перетворення суспільства на „юрбу“. Ми можемо спробувати вирішити цю проблему на індивідуальному рівні, убезпечивши свої комп’ютери; ми також можемо спробувати вирішити її колективно — наприклад, підтримуючи організації, які займаються захистом прав людини.“ [2]

Тому прикінцеве, але не останнє, питання таке: з якої причини Національне антикорупційне бюро знає, де і коли судді влаштовують собі новорічні святкування?

[*] Теоретична фікція, автором якої є американський філософ та університетський професор Джон Роулз. Вона „позбавляє“ людей якої б то не було інформації про них самих і таким чином вони не в змозі застосувати принципи з вигодою для себе:

“…ніхто не знає свого місця в суспільстві, свого класового становища або соціального статусу; нікому невідома своя доля в розподілі благ і можливостей, своїх розумових здібностей, сили і тому подібного. Я навіть припущу, що сторони не знають своїх концепцій правильного або своїх особливих психологічних схильностей. Принципи справедливості обираються з-під покриву невідання”.

[1] Neal Katyal (with Sam Koppelman), Impeach: the Case Against Donald Trump, Mariner Books (2019), p. 5.

[2] Тімоті Снайдер, Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття, Медуза (2017), стор. 98-100.