Тата Маргарян, джун у Госпітальєрах

Тата Маргарян, джун у Госпітальєрах

До повномасштабного вторгнення росії Тата Маргарян працювала над створенням юридичного факультету у Київській школі економіки. А після — працює парамедиком у Госпітальєрах. Ми зловили Тату під час ротації у Києві. Постійно чути англійську мову, у батальоні багато іноземців.

Діма Гадомський, Сергій Сидоров 

Я почула вибух. Потім знов. І потім третій, четвертий, і така: “Ну все, це вже точно шось є” (сміється). Починаю дивитися якісь там приватні чати військові і розумію, шо всьо, почався наступ (сміється). І шо я зробила? Я пішла далі спати. Прокинулася десь о 12.

Чим ти займаєшся?
Я парамедик у батальоні Госпітальєрів — батальйоні медиків та парамедиків на підсиленні Збройних сил України.

Поясни мені різницю між медиком і парамедиком?
Медик – це людина з формальною освітою, з дипломом, з сертифікацією якоюсь. Парамедик – це людина, яка курси проходила. От я курси проходила.

А що тут роблять іноземці?
Приїхали допомагати.

Ми заходимо у кімнату і зустрічаємо там британця Пола Вітла (Paul Wittle), він побачив у новинах, що росія робить в Україні, і приїхав. Пол медик і працює із психічним здоров’ям військових.

Діма: Оскільки ти обізнаний у психічному здоров’ї: як я можу зрозуміти, що я…
Пол: потребуєш допомоги?

Діма: так, що у мене їде кукуха, чи можливо це зрозуміти самому?
Пол: Це залежить від того, наскільки ти розумієш себе самого. Якщо це розуміння добре, ти знаєш, як ти поводишся у різних ситуаціях, ти можеш зрозуміти, коли починає їхати твій дах. Але інколи ти можеш стати хворим і не помітити цього. Так буває у людей з паранойєю – вони вірять у те, що думають, хоч що б ти їм казав. Тож зрозуміти свій стан не завжди можливо. Щодо мене – я себе добре знаю. Тож я розумію, коли мені недобре. Все залежить від самої людини.

Діма: Як людина може перевірити під час війни, чи все з нею добре. Чи є якісь питання, які я можу поставити собі, і залежно від відповідей зрозуміти, що мені потрібна допомога?
Пол: Ти маєш бути спроможним розмовляти з людьми, не втрачати з ними зв’язки. Якщо ти зрозумів, що ти в самоізоляції, не розмовляєш з людьми та ігноруєш те, що вони розмовляють з тобою – це рання ознака проблем. Якщо ти багато усамітнюєшся – це рання тривожна ознака. Самодопомога – це досить складно, адже в певних станах природні інстинкти підказують тобі те, що ти хочеш чути. Якщо я починаю почуватися не дуже добре і питаю себе, чи я в нормі, – я переконаю себе, що так і є, бо я не хочу проблем. Самодопомога – це складно. Хоча бувають і люди, які точно розуміють, що з ними відбувається – навіть у стані параної або шизофренії. Для тих, хто чує голоси, це зазвичай голоси не в їх голові – це так само, як я розмовляю з тобою зараз. Але є люди, які розуміють, що ці голоси – не справжні. Це повністю залежить від конкретної людини.

Так само і в стресових ситуаціях деякі люди справляються краще, ніж інші. У кожного із нас є вбудована система “Бий або біжи”. Вона спрацьовує у будь-якій стресовій ситуації – не лише там, де треба битися. І вона не залежить від того, наскільки людина хоробра.

Тата: Це, до речі, влучне зауваження. Коли ми були на позиціях 10 днів, ми працювали ще з однією командою. Вони мали змінитися за 2 або 3 дні. Моя команда – ми не були настільки досвідчені, як вони. У нас не було такого бойового досвіду за плечами, лише один хлопець був комбатантом. Але моя команда лишалася у доброму психологічному стані, а інша, до якої входили досить досвідчені люди… коли вони почули щільні обстріли, вони “попливли”.

Пол: Так. Це вбудовано у кожного – тобі не потрібен бойовий досвід, щоб бути спроможним впоратися з певними стресовими ситуаціями. Кожна людина нарождується із цим інстинктом. Ти не можеш це змінити, ти маєш жити з цим. Коли я був в Афганістані, я працював з солдатами, ветеранами, які були в Боснії, Південній Африці, Іраку.

Діма: Коли саме ти був в Афганістані?
Пол: Я був в Іраку в 2003-2005, а потім в Афгані з 2005 до 2010. Ми були в боях із ветеранами, які пережили багато чого в Іраку. Але коли їх атакували в Афгані – вони запанікували. Хоча це були бойові ветерани. Думаю, коли ти стаєш старшим, з’являється страх смерті. Коли ти молодий, ти думаєш, що будеш жити вічно. Але коли ти дорослішаєш… можливо, саме тому у деяких людей із віком з’являється страх висоти. Починаєш розуміти, що вічно не житимеш.

Діма: Чи можете ти порівняти Боснію, Ірак, Афганістан і Україну?
Пол: Коли я був в Афганістані у 2005-2006 роках, це були жорстокі бої, перестрілки, артилерія щодня і щоночі. Наша робота була рятувати мешканців селищ під достатньо щільним вогнем. Тут схожа ситуація. Але є й відмінності. Там була пустеля, бої на землі, у невеличких селищах, з групами типу “Талібану”. В Україні воює добре облаштована армія – типу друга в світі (Тата сміється). Нібито. Це трохи інші бої: у росіян є обладнання, ракети, що завгодно.

Тата: Але недостатньо.

Пол: Так, недостатньо.

Діма: Пол, як ти вирішив, до якої зі сторін на війні приєднатися?
Пол: Це був абсолютно очевидний вибір.

Діма: прям такий простий?
Пол: Так. Мені ніколи навіть в голову не приходило, що росіяни праві. Причому до того, як я потрапив до України, я знав про неї небагато. Я просто побачив воєнні злочини, побачив, що вібувається. Після того, як я приїхав до країни і поспілкувався з людьми, які звали нас на вечерю, піклувалися про нас – стало навіть гірше. Ці люди такі приємні, такі гостинні – це було відкриттям до чогось більшого. Коли я тільки приїхав, я не знав, що робитиму і як довго лишатимусь тут. Та що довше я був тут і що більше я спілкувався з людьми, тим більше я хотів залишитися надовше. Звичайно, я хочу додому. У мене є діти, хлопчик одного року і 14-річна дівчинка. Мене б не було тут, якби я не вірив у вас. Я не одинак, який хоче воювати – у мене вдома родина, я справді хочу додому. Якби я не вірив сильно у вашу правду, мене б тут не було.

Діма: Вам тут щось платять?
Пол: Ні.

Тата: Йому нічого не платять, у нас для нього було хіба що спорядження – амуніція, одяг.

Пол: Так, я привіз більшість своїх речей, але поки я був тут, я отримав ще тепле спорядження. Я плачу за готелі, сам орендую машину.

До нас підходить морпіх Гебріел, ми фоткаємося, Пол і Гебрієл йдуть, а ми далі тиняємося із Татою містом вже удвох.

Отже, у тебе взагалі військової освіти немає, ти просто проходила курси парамедицини?
Да, я з 18-го року займаюся різними парамедичними штуками. Я була в Національному комітеті Червоного Хреста в загоні швидкого реагування. Після цього я була з Українським легіоном, займалася тактикою. Власне, там підготовка цивільного населення до бойових дій. Їх часто прирівнюють до тероборони.

Розкажи, будь-ласка, як ти зустріла 24-те число.
Я, як людина з Волновахи, вмію відрізняти трохи різні звуки. І я така: “Та нєєєє! В Києві? Нєєєєє. Це, скоріш всього, щось на залізній дорозі, може, якісь потяги чи ше шось”. Потім я чую другий постріл. Ну, типу, ну навряд чи артилерія, тому що це було б сильно близько.

Дзвоню в ТрО, кажуть: “Так, нам, значить, треба справка, що ви вмєняєма, про те, що ви здорова, немає СНІДу, ВІЛу, такого всього”.

Ти десь у центрі жила?
Нє, Позняки. На Позняках я була. І потім третій, четвертий, і я така: “Ну все, це вже точно шось є” (сміється). Я почала дивитися новини, в новинах ще ніхто не встигає нічого написати. Починаю дивитися якісь там приватні чати військові і розумію, шо всьо, почався наступ (сміється). І що я зробила? Я пішла далі спати. Я прокинулися десь потім…

Тобто, ти зрозуміла, що вторгнення, і пішла далі спати?
Ну, я послухала-послухал і далі лягла спати. Прокинулась десь о 12-тій. Я думаю, підпишу, може, контракт з Теробороною”, – тому що я до того з КШЕ працювали з Теробороною, створювали їм гарячу лінію. Я так трошки, знаєш, ментально до них прониклась, думаю – в Тероборону, корочє. Дзвоню в ТрО, кажуть: “Так, нам, значить, треба справка, що ви вмєняєма, про те, що ви здорова, немає СНІДу, ВІЛу, такого всього”. Я дивлюся, думаю – всьо, війна вже почалася, масштабний наступ вже почався, треба вже іти кудись! Фіг з ним, піду з Госпітальєрами. Це як би люди, яких я знаю, я довіряю дуже Яні [Зінкевич], – і вирішила цю модну ідею з ТрО залишити на потім, можливо. Я приїхала на базу Госпітальєрів, поспілкувалася з тутешніми бійцями і вирішила лишитися. От.

Корочє, тобі, коли ти почула вибухи, страшно не було – оскільки ти лягла спати і до дванадцятої продрихла, поки до нас вторгалася Росія! (сміється)
Да-да-да, до дванадцятої, десь так! Потім я прокинулася і я зібрала невеликий рюкзак, свій ПКС – скільки він там, 35-36 літрів. Я зібрала речі свої військові першої необхідності, взяла каску – і всьо, і приїхала сюди на базу.

Я от з цим рюкзачком невеличким, без додаткового якогось одягу скільки? Майже місяць оцей і провела. Потім я думаю: “Блін, я ж постійно тусуюся на бойових чи десь тут. Ну поїду на Позняки до себе, подивлюсь, що там є”. А в мене, знаєш, такий внутрішній бар’єр був, тому що у мене моя квартира в Києві асоціюється з чимось щасливим, з чимось безпечним. В мене довгий час був внутрішній бар’єр не їхати на Позняки. Якщо я поїду на Позняки, цей ось образ миру, образ спокою – він розіб’ється. Часто буває таке, що ти на бойових, ти виконуєш якісь задачі, і в тебе така думка десь є підсвідома – ти розумієш, що це дурня якась, але ти думаєш: “Це все нереальне, я зараз натисну на паузу, я вернусь до себе додому і все буде гаразд. Типу, завтра мені треба буде на роботу, мені треба буде до універу, ввечері треба буде готувати щось поїсти для себе, треба буде котиків погодувати”. І я думаю – та нє.

Ну мені все-таки треба було поїхати в квартиру, щоб хоча би зняти показники лічільників, блін – все-таки треба платити за комуналку. Я поїхала додому, я відкриваю двері, а там все шкереберть просто. Там холодно! І там вообще незатишно. Це не моя вже квартира! Я дивлюся на це все, і я тільки заходжу з порогу – я кидаю все просто, я кидаю бронік, каску – і давай прибирати (сміється).

Батьки мої не знають, що я тут, до речі. Вони думають, що я з КШЕ десь там в Інформаційних військах України, сайти блокую російські. Принаймні, це я їм кажу (посміхається). Що я, там, в бомбосховищі, в безпечному місці, а сама на передку тут бігаю в бліндажах (сміється).

Тобі було взагалі страшно? Якщо ти не злякалася, коли Росія напала, я навіть не знаю, чи варто про це питати.
У мене є декілька переламних моментів, які, мені здається, мені треба буде потім пропрацювати з терапевтом (сміється). Перший момент мені був такий страшний дуже – це були найгірші, напевно, п’ять хвилин за цей час. П’ять хвилин відчувалися, як години чотири чи вісім, не знаю. Це був момент, коли Волноваху сильно обстрілювали. Я родом з Волновахи, мої батьки – вони до останнього були в Волновасі. “Це наш будинок, ми звідси не поїдем” – словом, типові батьки.

Коли це було, не пам’ятаєш?
Другий тиждень війни, по-моєму. Батьки мої не знають, що я тут, до речі. Вони думають, що я з КШЕ десь там в Інформаційних військах України, сайти блокую російські. Принаймні, це я їм кажу (посміхається). Що я, там, в бомбосховищі, в безпечному місці, а сама на передку тут бігаю в бліндажах (сміється).

І, словом, це був перший такий момент, коли Волноваха сильно була під обстрілами, били по цивільних, по всіх, будинки знищували просто безбожно. Мені дзвонить батько, він діабетик, мама теж діабетик, на них дуже сильно сказалося це вторгнення – сильно прям. Мені дзвонить тато, я тоді була на чергуванні з одним підрозділом. Я беру слухавку і чую, як він ледь живим голосом просто каже мені: “Ало, ало”. Я кажу: “Що сталося?”. Він знов намагається мені щось сказати, я чую на задньому фоні якісь вибухи чи ще щось, якісь звуки, не розумію, що це і зникає зв’язок. І зникає зв’язок з усіма з Волновахи.

Я починаю набирати всіх, хто зараз в Волновасі, і просто немає зв’язку ні з ким. І я просто впевнена в той момент, що все, вся моя родина загинула. Що наш будинок розбомбили, що моїх батьків вже нема, і немає в мене вже більше родини вообщє. Я спочатку намагаюся зрозуміти, що сталося, думаю: “Та нє, щось просто типу не так, щось просто зв’язок зник”. З кожним новим номером, що я набираю людей з Волновахи, з кожним новим “Абонент недоступний” я відчуваю, що всьо, сльози починають текти, я починаю панікувати (сміється). Мене так взяло навзрид! Блін, хлопці ж поряд всі військові, знаєш, всі такі тримаються, а я така чисто сижу з червоним обличчям і реву.

Ти можеш собі дозволити, ти ж юристка!
(Сміється) Так! Ну і словом, через п’ять хвилин мене набирає батько, каже, що їх глушили, ну і їх постійно глушать перед тим, як починаються сильні обстріли. Шось типу того. І кажуть, типу, що вони в порядку, що вони в підвалі були, не було зв’язку. Вони виїхали потім. Зрештою, щоб їх звідти вивезти, це була ціла історія! Ну, мені пощастило, що мої батьки виїхали. Іншим людям не так пощастило.

А другий раз коли було страшно?
Другий раз було, коли я була впевнена, що моя близька людина померла (сміється). Він сказав, що іде на бойові на добу чи на півдоби, щось типу того. Зрештою він не виходив на зв’язок взагалі більше 18-ти годин. Це були перші рази, коли він виходив на бойові завдання, і я ще була трохи звикала ще до цього. Більше 18-ти годин з ним не було зв’язку, а він працює прям в дуже небезпечних зонах. От прям дуже небезпечних. Вони працюють невеликими групами мобільними. І я думаю: “Ну, всьо. Значить, нема мого коханого”.

Я починаю намагатися зв’язатися хоч з кимось із його групи, а це ж, ти сам розумієш, спецпризначенці, вони шифруються і їх так просто не знайдеш. Якимось чином – буквально година роботи, і в моїх руках номер телефона якогось генерала-СБУ-шника. Він типу військовопосадовець, типу в СБУ, а я йому, якась дівчина чисто з добробату, пише: “Добрий день, у мене там хлоп не відповідає на повідомлення. Можете помогти, будь-ласка, хоча чи живий, дізнатися, може, в полоні, чи шо з ним?” Він такий: “Добре, да, звісно”. Він такий добрий, знаєш: “Звісно, дайте інформацію. Може, у нього є якісь татуювання, щоб ми відрізнили в разі чого”. Я всю інформацію, просто ВСЮ інфу починаю про нього давати, фотографії присилаю. Через буквально дві хвилини він пише: “Так, досить панікувати” (сміється). “Я живий, каже, не в полоні! Каже, якщо мене візьмуть в полон, твій номер перший, який я наберу”. Боже, це було дуже і смішно, і не дуже смішно одночасно. Але наревілася я тоді дай Бог, дуже стресувала. Це перші тижні, я була прям дуже-дуже така легка на сльози.

Третій момент, коли у мене розбилося, блін, серце – це коли я побачила, як над Волновахою підіймається прапор ДНР. Це досі момент, який… Перші два моменти – я від них вже відійшла, воно мені вже, знаєш, “пережила і пережила”. А прапор ДНР над Волновахою – я досі не можу цього пережити. Це дуже-дуже боляче. Це таке, знаєш, дуже дивне відчуття – коли в тебе немає вже місця, з якого ти родом. Але Волноваха живе, допоки живуть люди з Волновахи. Допоки живе пам’ять про Волноваху в наших серцях, допоки є ідея Волновахи.

Ти коли слухаєш пісню “Справа в тому, що в мене немає дому” – плачеш? ▶️
Я її не слухаю, цю пісню, вона мені якось не подобається. Але да (сміється), прикол в тому, що в мене в натурі вже немає батьківського дому. Просто це дуже дивно. Я дивилася відео, фото з Волновахи. Це місця, в яких я виросла, 17 років своїх провела. Я дивлюся, як воно просто… ну, не існує, його нема. Це просто якісь руїни, просто шматки каміння.

Що в тебе з собою – з того, що ти носиш з собою чи на собі – найцінніше?
Оцей мій патч! (Посміхається). Мій знайомий з “Гарпуна” – це добровольчий батальон з 14-го року в МВС. Він його розробив сам. У “Гарпуна” трикутні патчі, це їх фірмові типу патчі. І він вирішив, що поні, чия голова проткнута автоматом Калашнікова – це прикольний спосіб віддати дань, честь тим часам, які були проведені з ними.