ВРП, ВККС і вся cудова система у пошуках слона
Судова корпорація не визнає власних проблем і саме тому ми вже 30 років знаходимося у фільмі Крістофера Нолана “Памʼятай”, тільки замість головного героя у рекурсії опинилась судова реформа.
Іван Міщенко (написав весь текст і не один раз),
Роберт Брукхайзен (подав ідею про слона),
Діма Гадомський редагував і зробив картинки.
Минулого тижня Конкурсна комісія з добору членів ВККС, членами якої ми із Робертом є, сформувала і передала до ВРП список із 32 кандидатів, із яких ВРП тепер має обрати 16 членів ВККС. У цьому списку лише 10 суддів, хоча ВРП вважає, що їх мало бути 16.
Іспанський письменник Артуро Перес-Реверте довгі роки друкувався в ‘'El Pais” з публіцистичною колонкою під назвою «З наміром зачепити». Він писав про все підряд – якість вуличного освітлення, корупцію в уряді, іспанську історію, свої улюблені кафе. Поєднувало ці колонки те, що майже кожна із них спричиняла бурхливу дискусію. Люди часто ображалися на написане, але мимоволі починали обговорювати тему письменника-провокатора.
Наш «список 32» не мав намір стати провокацією, але спричинив такий самий ефект у кулуарах, на сторінках юридичних видань і у анонімних телеграм каналах.
Ми із ВРП ведемо наразі доволі здоровий діалог. Цим текстом ми хочемо підняти більш метафізичний контекст: чому на нашу думку не набралося хоча б 16 суддів, достойних працювати у ВККС?
Перша причина: математична (на конкурс подалося мало суддів)
При відборі кандидатів до ВККС наша комісія використала принцип позитивного відбору, а не негативного, який раніше застосовувався на подібних конкурсах в Україні. Іншими словами, замість відсіювати найгірших, ми обирали найкращих.
Перше, що ми помітили вже на стадії збору анкет, це те що суддів, які бажають змінити судову систему, удвічі менше, ніж “не суддів”: ми отримали 107 анкет від суддів і 194 від не суддів. Надалі ці дві категорії поводили себе майже ідентично.
На першому етапі конкурсу ми відібрали тих, кого хочемо запросити на співбесіду за результатами аналізу письмових матеріалів: це 25 із 107 суддів і 39 із 194 не-суддів. Якщо перевести це у відсотки, то за нашими критеріями відбору 23% множини суддів і 20% множини не-суддів, які отримали запрошення на співбесіду, є потенційно класними кандидатами, які на другому етапі мали довести, що є дійсно найкращими.
Для тих, хто захоче реплікувати ці дані на увесь суддівський корпус, то одразу застерігаю вас від цього: наша вибірка занадто мала, аби робити якісь достовірні статистичні висновки.
Але ж нашою задачею було не виявити просто хороших гравців, які стабільно і добре грають, ми мали виявити тих, хто готовий грати за збірну. Тому на другому етапі ми із цих 64 людей мали обрати 32 екстраординарних. Як ми написали вище, ми обрали 10 із 25 суддів і 22 із 39 не-суддів; це 40 і 41% відповідно.
Із цього ми робимо два висновки. Перший: судді і не-судді у «списку 32» показали майже однакові результати щодо компетенції і доброчесності. Другий: на те що ми відібрали всього 10 суддів, вплинула, в тому числі, кількість анкет, які ми отримали.
І тепер логічно перейти до наших роздумів щодо низького бажання суддів брати участь у ВККС зокрема, і бажання змінювати систему загалом.
Друга причина: філософська (elephant in the room)
Під час конкурсу в нас було багато часу та можливостей замислитись над очевидним запитанням – чому судова реформа продовжується вже 30 років і ніяк не конвертується у довіру? Чому кожен новий президент починає з реформування судової системи, а роль активного суспільства у цьому процесі з кожним разом зростає?
Наша відповідь така: тому що судову систему всі ці довги роки реформують ззовні. Сама система «погоджується» з цими реформами лише в надії, що вони колись припиняться.
Один з чотирьох універсальних сюжетів Хорхе Луїса Борхеса «Осада фортеці» – це як раз про українську судову систему. Мало хто зсередини визнає наявність системних та світоглядних проблем, і тому будь-які спроби реформ зустрічають різке неприйняття з боку суддівської корпорації. У нас все добре, кажуть судді, то все погана преса, погані політики та погані активісти. Все, що нам потрібно зробити, це краще із ними комунікувати і краще пояснювати, як добре ми працюємо.
Виникає парадоксальна ситуація, коли судді, які беруть участь у реформах (ця – яскравий приклад), не бачать проблем у самій судовій системі. Навіщо ж тоді реформа ВККС? Навіщо тоді ця Комісія з добору з іноземцями, складні конкурси під час війни, активісти і посли G7? Просто для того, щоб «подолати кадровий голод в судовій системі?» (неточна та вирвана з контексту цитата зі співбесід).
Судова система настільки звикла до слона у кімнаті, що навчилася його не помічати. Але суспільство слона бачить, постійно натикається на нього і, як результат, постійно вимагає від влади все нових і нових реформ. Тому ми і знаходимося у рекурсії реформування, бо суспільство не отримує бажаний результат.
Цей парадокс пояснюється просто: судова система не визнає наявність системних проблем сама у собі. А якщо ти чогось не визнаєш, для тебе його не існує – а значить змінити це апріорі неможливо.
Під час співбесід ми питали всіх суддів, у чому ж вони бачать проблему? Узагальнена відповідь: “та немає особливо проблем, просто всі нас критикують, тому треба просто заборонити критикувати суди”.
Більша частина судової корпорації не бачить проблем усередині себе і ображається на те, що наша комісія вибрала лише 10 кандидатів із 107. Бо принципово ж проблеми у розумінні судової корпорації не існує, адже судді якось працюють, якось приймають мільйони рішень. Є окремі прояви корупції чи недоброчесної поведінки, які зафіксували НАБУ – але де їх немає? Колабораціоналізм у парі випадків – але де його немає? Рішення незрозуміло написані? Ну нам так зручно писати, справ багато, а адвокати розберуться. Є якісь контраверсійні рішення – так у кожного судді з десяток на місяць таких. Покажіть нам слона!
Третя причина: світоглядна (карʼєрні судді проти “суддів по оголошенню”)
Першим успіхом української рекурсійної судової реформи став конкурс до Верховного Суду (як казав мій дід «Кожен кулик своє болото хвалить»). Тоді вища судова інстанція отримала близько 25% нових людей з-поза системи, задача яких була розгледіти слона, показати на нього пальцем і спробувати вивести нарешті на свіже повітря. Але дуже швидко ми почули зневажливе «в них немає досвіду», «вони нічого не розуміють», «понабирали по оголошенням». «Повидаляйте оці свої Фейсбуки» – чули ми від суддів, які продовжують довіряти інформації з анонімних телеграм-каналів, та інколи навіть самі їх заводять.
Досить швидко з'ясувалось, що досвід у вигляді кількості років у статусі судді – це чи не єдина чеснота, на якій будується світогляд багатьох кар'єрних суддів. А чи не всі позитивні здобутки реформованого Верховного Суду (без України) належать суддям, яких набрали як раз “по оголошенню”: Олені Кібенко, Василю Крату, Костянтину Пількову, Аркадію Бущенку, Дмитру Гудимі і багатьом іншим. Звичайно, є частина досвідчених суддів, які розділяють таку ж філософію, тому нам і вдалося досягти, наприклад, написання судових рішень в новому форматі, принципово нових комунікацій і так далі. Саме тому Верховний Суд і проіснував ці 5 років без суспільного запиту на реформу (невдала спроба 2019 року якраз і провалилась тому, що суспільство не підтримало «свіжу» ідею щодо «скорочення» кількості суддів ВС).
А от Вищу раду правосуддя в той час не вдалося наповнити людьми, які б побачили слона. Багато хто із суддів і судових функціонерів із дорогими годинниками називали реформу ВРП неконституційною та «наступом на суддівську незалежність».
Саме тому ВРП і не змогло колись відсторонити суддів ОАСКу від здійснення правосуддя після «среда, а ісков нема». Знову ж таки, Верховний Суд був єдиним, хто на засіданні Пленуму публічно висловився щодо шефа, якому весь час пропонували щось замутить.
Історія має продовження. Нещодавно в Касаційному господарському суді, де таких “суддів по оголошенню” найбільше, позиційне протистояння карʼєрних суддів із новими суддями закінчилось звільненням голови Богдана Львова (через наявність у нього російського паспорту, ми писали про це ось тут – примітка редактора).
Неприємна і гірка, але правда (замість висновку, який ви можете зробити самостійно)
Сподіваємось, що ВРП, як і наша Комісія, побачить слона у тому, що на конкурс до ВККС подалося удвічі менше суддів, ніж не-суддів. У тому, що судді не бачать принципових проблем у судовій системі. У тому, що судді, які активно критикували реформу, не бачать проблем у тому, щоб взяти в ній участь у якості кандидата (це приблизно як активіст GreenPeace подає резюме у Royal Dutch Shell). У тому, що проблема суддів, на жаль, часто у тому, що вони не розуміють, в чому проблема.
І тут ми кажемо не тільки про призначення 16 членів ВККС, якого ми, як і посли G7, з нетерпінням очікуємо. Хочеться поставити галочку в графі напроти «судова реформа – виконано». Але якщо ВРП дійсно подивиться на проблему нашими очима і неупереджено проаналізує результати конкурсу, воно має унікальний шанс принципово зупинити безкінечний процес реформ, очоливши їх. «Так, шановне суспільство, ми знаємо, що в нас є проблеми і самі їх вирішуємо» – от щоб всі хотіли б почути від конституційного органу.
Знаємо, що суддям не подобається результат конкурсу. Знаю, чому не подобається, бо “Комісія їх образила”. Але чи подобаються вам, колеги, всі ці безкінечні реформи? Чи подобаються вам постійні образи у наш бік і те, як експертно говорять про судову систему таксисти? Чи подобається вам, коли будь-який чиновник у будь-якому інтерв‘ю знову «проїдеться» по судах і скаже, як там все погано (а він – «герой-реформатор» – все владнає)? А може вам подобається вже традиційне передостаннє місце в рейтингах довіри? Знаю, що ні. Але щоб цього позбутися, треба визнати проблему і самим її вирішити. Треба стати краще.
Скажу з власного досвіду – це просто неймовірно приємно чути слова «Ваша честь», сказані з повагою. Але це сталось в моєму житті, тільки коли я пішов на війну. Хочу, щоб наша професія викликала повагу сама по собі, а не так, як зараз. Спробуйте це відчуття, воно дуже приємне.
Ця комісія сказала гірку правду. Визнати її означає прийняти принципове рішення. Воно складне, але доросле. І в наявних умовах – єдино можливе. Будь-який інший варіант – це колесо сансари реформ, яке тримає в своїх руках бог смерті Яма (вийти з колеса сансари дорівнює отримати безсмертя, але про це іншим разом).
