Роман Шуляр, практика територіальної оборони

Роман Шуляр, практика територіальної оборони

Роман Шуляр, партнер Marchenko Partners, не був на Майдані та не підтримував його. У день вторгнення пішов в офіс виконувати доручення клієнта, і в процесі зрозумів, що це нікому не потрібно. Того ж дня пішов у військкомат, де вперше взяв у руки автомат, по тривозі став на позицію відбивати атаку ворога.  

Говорив Діма Гадомський, розшифровував Сергій Сидоров, фоткала Марія Матяшова, а вичитувала Оля Панченко.

“Це якраз був момент, коли я собі подумав: “блін, чувак, ну це може бути кінець”. Колінки тряслися у всіх, але всі стояли, всі виконували накази, і ніхто після тої ночі не пішов із військкомату”.

Як ти зустрів 24 лютого?
Я собі спокійненько спав вдома. Мені подзвонила мама, яка живе у Тернопільській області, і каже: “Рома, бомблять Київ. Почалася війна”. Кажу: “Ясно. Зрозумів”. Поклав слухавку, сів на ліжку і почав думати, що робити. Подзвонив колишній дружині, яка живе з моєю донькою, запитався, шо вони, як вони. Ну і всьо, далі почав панікувати (сміється).

А як ти панікуєш?
Як панікую? Я їм. В процесі їжі панікую, думаю, збираю думки, аналізую думки. І поїсти треба обов’язково! То ж задача транзакційного юриста: маєш хвилинку – поїж, маєш три – поспи, маєш десять вільних хвилин – то вже біда, ти нікому не потрібний! (сміється).

І як допанікував, вирішив записуватися в Тероборону?
Та того ж 24 і вирішив. Тобто перша реакція була у мене абсолютно незрозуміла, мозок працював дуже погано. З самого ранку мене набрали клієнти, які хотіли ще щось там зробити, якісь там файли отримати, впевнитися, що документи в надійному місці, якісь там рішення прийняти – тому що я був єдиною довіреною особою по довіреності. Я пішов в офіс щоб те зробити. Поки йшов в офіс, по дорозі їхали автомобілі військові із військовими. Таке, дуже гнітюче враження. Враження і розуміння такої повної небезпеки для всіх і для всього свого. 

І поки я робив все, що просив клієнт, я собі думав: “Боже, це вже все не має жодного змісту, я цим найближчим часом не зможу займатися”. 

Вже коли я йшов додому із роботи, точно собі розумів, що я хочу приєднатися до Тероборони, до Збройних Сил, ну, тільки щоб не сидіти осторонь.

Ти не боявся за свою сміливість, за те, що тобі в якийсь момент захочеться звалити на захід України?
Два моменти, які виключають отой страх, і які я вже якось пережив в минулому.

Перший схожий на відчуття, як на шкільній дискотеках хтось б’є твого товариша, хтось сильніший. Ти можеш відвернутися і потім сказати: “Ох, йолки-палки, шо там з тобою сталось? Та ти шо? Якби я бачив, то натовк би їм за тебе! Де вони, покажи мені, де вони?” Або можна ще там шось собі придумати, типу: “Та блін, який він мені товариш, пам’ятаєш, як він мене там підвів?”. 

Якісь собі відмазки можна попридумувати, але час пройде і ти скажеш собі чесно: “Ну ти сцикун, бляха-муха! Ну ти боягуз!” Ти перед кимось можеш там бравувати – а перед собою оце внутрішнє відчуття, що от хто ти є насправді, ти нуль без палички. 

А другий момент – я то уже пройшов під час Майдану. Я в Майдані не брав жодної участі. Не ходив, ніяк не підтримував, я залишався осторонь. Мені зараз складно згадати, чому. Може, тому що у мене маленька донька народилася, може тому, що якесь у мене тоді оточення було, що казали: “Та блін, та це все політика, це все бізнес”. Ну от я жодним чином в тому не брав участі. 

А коли Майдан закінчився, блін, було таке відчуття, наче я лінива мурашка. Кожна мурашка шось корисне робить, хтось будував, хтось стояв захищав. А ти якась така мурашка-гандон. Мурашок у мурашнику мільярд, і мурашку-гандона можуть і не помітити, але ти ж то сам знаєш. І тобі так некомфортно з тим відчуттям.

Я пережив ті два відчуття під час Майдану і зараз розумів, що я якщо знов залишусь осторонь, я буду не я. 

Яку саме роль ти для себе відводив у Теробороні?
В той момент голова ще продовжувала досить погано функціонувати. Сильно я не аналізував. Я почав із військкоматів, мені було все одно, куди пошлють. Я десь реалістично оцінював свої бойові можливості: я ніколи особливо зброю в руках не тримав, не цікавився ні зброєю, ні бойовою тактикою. У мене хороша фізична підготовка, але це ж не те, що потрібно на війні. Це не те, що вирішує. 

Але мені було все рівно. Я ішов у військкомат, я пропонував себе і далі хотів подивитися, куди вони мене пристроять. При цьому я якісь собі варіанти в голові перебирав: в мене військова кафедра за плечима, тому міг бути військовим юристом – я не виключав, що мене посадять якісь папірці для військових робити. Я був готовий і до такої роботи.

Мені головне було, щоб я був корисний. Я собі розумів, що куди мене держава, армія пристроїть, от де вона буде бачити моє місце, там я і буду смиренно виконувати цю роботу. 

Що ти подумав, коли взяв в руки автомат? В тебе, напевно ж, була думка, що тобі доведеться з нього вистрелити і, можливо, в людину, а не в мішень.
Там трошки інша була історія. Ми з хлопцями уже записались, сидимо чекаємо наказів. Зброю нам ще не видали.

І тут тривога. З’явилася інформація, що на нас сунуть три взводи росіян на броні. Нам в терміновому порядку видають автомати, ставлять на позиції біля вікон. Так от тоді вже не було думки, в кого я буду стріляти, там була більше думка (сміється), що зараз з нами буде.

Це був один із ключових моментів, тих моментів, які допомогли, так би мовити, підвищити внутрішню боєздатність. Це якраз був момент, коли я собі подумав: “блін, чувак, ну це може бути кінець”.

Не знаю, кому там не було страшно, всім було страшно. Всім було страшно, тому шо це ніч, світло ми погасили, сидимо у темряві, вдивляємося кудись туди, звідки мав би насуватися ворог. Слава Богу, не насунувся (сміється).

Колінки тряслися у всіх, але всі стояли, всі виконували накази, і ніхто після тої ночі не пішов із воєнкомату. 

Але такі обставини заставляють тебе всерйоз подумати: ти готовий за це помирати чи не готовий. Тому що, знову ж таки, в тих обставинах можна легко десь з тим автоматом заникатися, глибше сховатися, щоб тебе ніхто не знайшов, а потім сказати, що втратив свідомість. Юристи завжди знайдуть тисячу і один спосіб, який варіант дій собі вибрати. Але про то навіть не думалось. Всі розуміли, для чого ми туди прийшли.

Так а для чого?
Можливо, десь це був інстинкт. Але я так сам собі думав. У мене юридична фірма, да? Якщо би мене атакували рейдери – я що, кину всьо і буду втікати? Ні, я буду тих рейдерів мочити, я буду якось боротися з ними, правильно? Чи, наприклад, у мене дім, де я живу, і там якісь грабіжники лізуть. Ну що, я кину всьо і буду, знову ж таки, втікати? 

Тут же інша ситуація – тут тебе ідуть вбивати. Тут тебе навіть не йдуть захоплювати у полон, а ідуть конкретно вбивати тебе і винищувати всю твою націю. Це трохи інший рівень, ніж захищати своє майно.
Тим більше! Я маю можливість втекти, але всі не втечуть. Я можу забезпечити виїзд з України своїх найближчих рідних. Але коло важливих для мене людей не обмежується моїми найближчими рідними. Я розумію, що всі не втечуть. Точно так само, як не втече місто, яке я хоч і погано знаю, як ми щойно переконалися (ми зустрічаємося на горі, про існування якої Рома не знав), але я його люблю, мені подобається це місто.

Ще у мирний час завжди, як мені хтось розказував, як десь там трава зеленіше і кудись там би поїхати я завжди дуже скептично до того ставився. Я завжди цінував те, що тут я у себе вдома. Я тут виріс, я тут багато чого побачив, навчився, я тут багато чого пережив, і я тут на своєму місці. Ну куди мені звідси втікати? 

Коли ти сказав своїй дитині, що йдеш у військкомат, що вона тобі сказала?
Дитині моїй було не до того. Варі 9 років.

9 років – вона вже все шарить!
Шарить, але вона дуже тяжко переносила ті бомбардування, ті стрільби, які вона чула під вікнами. І це була для мене, напевне що, найбільша така тривога, бо я у певний момент зрозумів, що зараз може бути завдана така шкода її психіці, що потім вона вже не зможе повернутися до нормального стану. 

Як твоя дівчина поставилася до твого бажання піти у військкомат? Я знаю, що вона волонтерить, не казала тобі: “Чувак, може ти все ж таки давай зі мною волонтерством позаймаєшся?”
Дівчина уже досить добре мене знає за той час, поки ми з нею. Моя позиція така в житті: я дуже люблю життя, я за то, що життя – це задоволення, це далеко не страждання, треба отримувати від нього по-максимуму.

Але є певна лінія, яку ти перетинаєш, і то життя уже не варто того, щоб жити. Я переконаний, що моя дівчина, Валерія, чітко знає цю мою позицію і розділяє її. Вона мені неодноразово казала: “Я, каже, за тебе не переживаю: я знаю, по-перше, що якби ти туди не пішов, ти б собі не пробачив, ти б не зміг бути в іншому місці. А по-друге, каже, я якось в тобі впевнена. Я знаю, що ти зможеш, що ти справишся”.

Як тобі бути солдатом? Ти ж партнер фірми, ти завжди віддаєш накази, а тут ти їх маєш виконувати як рядовий.
У тому, щоб бути солдатом багато негативних моментів. Починаючи від всієї цієї військової історії, військових порядків, на які я завжди дивився скептично, закінчуючи відсутністю зручностей і комфорту.

Був період, коли ми декілька ночей підряд, коли ми спали глибоко у підвалі не роздягаючись. Просто поряд кладеш автомат і спиш повністю вдягнутий і взутий. Холодно, всі хлопці застуджені, у багатьох бронхіт. Біля тебе сплять собаки. Моя була руденька (сміється). Я люблю собак, але після цього запаху мені треба буде трошки часу, щоб назад повернути свою любов до собак.

Тимчасово полюбити котів!
Так (сміється). Було дуже тяжко. Всі оці речі із виконанням наказів і виконанням якихось таких задач, які я ніколи не любив – ніколи не любив шось робити руками.

Юридична робота, інтелектуальна робота – щось поговорити, розказати, написати – оце моє. А тут розбір і збір автомата. Та ви шо, серйозно? Оці руки? Та ну, ну куди цим рукам? Але, ну, нічого! Я з першого дня, коли йшов сюди, я повністю налаштувався, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, і я налаштувався, що я сприйму все, що мені будуть казати.

Я навіть в певний момент помітив, що я в цій своїй позиції зайшов занадто далеко, тому шо в певних моментах я зі своїми здібностями в плані організації і координації, можу трошки більше користі принести, ніж коли буду просто тупо слухати і виконувати накази. 

Що в тобі, у твоїх підходах до управління змінила армія?
Ще не готовий сказати, що змінила, але я можу сказати, над чим я зараз думаю і що намагаюсь осягнути.

Я собі зрозумів, що я в принципі по життю досить м’яка людина. Мені неприємно іти на конфлікт, мені неприємно протистояння. Це моя така і слабка, і сильна сторона.

В роботі я викручуюсь тим, що вся моя команда, це люди, на яких не потрібно тиснути. Всі вони свідомі люди, які мене підтримують, які мене розуміють з півслова, і вони ніколи не зловживають моєю добротою.

У теробороні навколо дуже велика кількість людей, і люди ці дуже різні, тому мій підхід не працює. Очевидно, що армія із її жорсткою ієрархією і беззаперечністю наказів виправдана. І я зараз намагаюся на якомусь такому психологічному рівні це для себе переварити і зрозуміти, де би я міг стати сильнішим, щоби вміти працювати ще і з такими людьми, з якими так просто добрим словом ти не поладнаєш.

І мова не про якихось поганих людей, це мова про людей просто з іншим характером, які звикли, що вони продавлюють. 

На скільки часу тебе ще вистачить?
Я точно людина не військова. Виключно необхідність даного часу змусила мене піти у збройні сили. Буду там доти, доки я приношу більшу користь, ніж коли я є на роботі. Ну, об’єктивно: я транзакційний юрист. Які зараз транзакції? Займатись зараз якимось біздевом або маркетингом? Ну це смішно. Навіть в мирний час мене завжди дратувала така робота, де я не бачу реальної користі. Зараз про який конкретний результат можна говорити?

Тому я поки що бачу своє місце в Теробороні, подивимось далі. Зараз цікаво: в нас раніше була така позиція, де ми відчували себе, ну, дуже і дуже корисними. І чим більше нас крили мінометами і артилерією, тим більш корисними і важливими ми себе відчували. 

Коли російські війська відійшли, це велике питання, яка буде наша позиція і чи будем ми надалі себе відчувати корисними.

Чекай, уточню. Вони відійшли чи ви їх відтіснили?

Я думаю, що ми їх відтіснили і через то вони відійшли.

Ти знаєш, я уже вбувся в роль солдата, і я виконую певні завдання, намагаючись не спекулювати і сильно не аналізувати. Тому що коли аналізуєш команди, то воно не завжди до добра приводить. А в реальності, командири знають більше, ніж ми. Плюс, у них інтуїція спрацьовує.

В один вечір, коли ми вже трошки були підзамахані цими ночівлями у підвалі, командир каже: “Так, шось сьогодні неспокійно, давайте всі в підвал”. А ми всі такі: “Ну скільки можна!”. 

А потім почався такий хороший обстріл, було близько тридцяти прямих попадань. Коли ми зранку вийшли із підвалів, то побачили, що від тої нашої позиції мало що лишилося. Змушені були міняти позицію.

Тому я просто вбувся у роль солдата і намагаюся не сильно аналізувати те, що я об’єктивно проаналізувати не можу через брак інформації. 

Всі зараз почали ставитися до війни інакше. Вона у фільмах, або в новинах там десь далеко в Афганістані або в Іраку. Коли вона прийшла сюди, вона абсолютно не така, як малювало уявлення. Як для тебе змінилося уявлення про війну? 

Головний пункт мого прозріння, це як іде сучасна війна. Адже ключову роль в ній займає все-таки важке озброєння. Раніше я собі уявляв війну по фільмах: командир підіймає вгору пістолет і каже “В атаку!”, і всі там біжать за ним. Очевидно, що десь таке є місцями, але це рідкість. Головна стратегія у всіх – це важке озброєння проти важкого озброєння. 

Особовий склад уже вступає, коли хтось комусь наніс поразку саме в плані важкого озброєння. А так ніхто нікуди сильно не висувається, за вийнятком якихось ДРГ. І то у них, очевидно, більше задача розвідувальна, ніж постріляти і когось там вбити. Їхня задача – це тихенько пройти, щось зробити і назад втекти.

Стріляв у людину?
Ні. Була тільки навчальна стрільба, нікого не затримував, нікого ще не вбив. Можливо, і не доведеться.

Я тут віддаю належне командуванню, яке тверезо оцінює наші бойові можливості. Всі хлопці у нас молодці, всі сміливі, всі намагаються якомога краще навчитися користуватися зброєю, кожного дня ми вчимося, читаємо, тренуємося. Але ми не професійні бійці. Нам до них далеко. І саме тому будь-яка наша позиція – це завжди на один крок позаду, за спинами наших професійних солдатів. Тим не менше, ми пишаємося такою позицією. Це приємно бути підтримкою, резервом, наступною лінією оборони. 

Про “кожен займається своїм”: що з компанією?
Компанія працює. Олег Марченко зараз займається безпосереднім керівництвом всіма практиками. Його практика спорів трохи краще себе почуває, особливо враховуючи, що в Олега завжди був акцент на міжнародному публічному праві. Зараз у нього роботи вистачає. Це, зокрема, збирання доказів, підготовка позовів проти російської федерації. 

Транзакційна практика, зрозуміло, зараз більше у стані гібернації. Мої юристи отримали чудовий шанс проявити себе без мого керівництва, я бачу у них зараз ентузіазм не приховуваний – ну і чудово!

Я трошки відпочину від роботи, вони трошки відпочинуть від мене, тут одні плюси!

Скільки ще компанія у такому режимі зможе проіснувати?
Ну якщо буде от прямо в такому режимі, як зараз, то дуже недовго (сміється). Тому що перший місяць у нас із роботи випав повністю, не було ніяких запитів і ми нічого не робили. Всі сили фірми були кинуті на безпеку, на допомогу Збройним Силам України. У нас дуже багато люди волонтерять. Наш директор Марія Тарас – вона просто нереальні задачі виконує, в тому числі, для мого підрозділу дуже багато організувала і допомогла.

Підрозділу? Ти хотів сказати практики?
(Сміється) Ні, на даний момент мій підрозділ – це рота. Тобто перший місяць роботи взагалі не було. Зараз вони намагаються розпочати роботу, щось роблять, доходів поки що немає. Але я думаю, що доходи будуть, бо Збройні Сили України будуть далі відтісняти ворога, бізнес потрошки буде відновлюватись. Я думаю, що все буде окей. 

Але ж призупинення транзакцій це не лише українська історія. Звичайно, в Україні впала ця практика, напевне, зараз найглибше. Ну, може хіба в росії тільки глибше. Але в усьому світі транзакцій стало менше, саме у зв’язку із війною в Україні. Тому ми всі в плюс-мінус схожому становищі з іноземними юристами. 

Можливо, треба буде перепрофільовуватись. Можливо, треба буде трошки міняти напрямок. Після зміни профілю з юриста на солдата трошки підкоригувати профіль юридичний, я надіюсь, буде не так складно.

Може, більше уваги будемо приділяти публічній сфері. Наприклад, у нас довгостроковий клієнт – американський Експортно-імпортний банк. Я думаю, що це ті, хто перші відновлять кредитування в Україні, тому що, на відміну від приватного бізнесу, тут є політична складова. Ми до війни з ними працювали на багатьох таких проектах, за які би приватний бізнес не взявся. Ми очікуємо, що зараз вони досить швидко відновлять ті проекти і будуть надавати допомогу через своє фінансування. 

Що для тебе буде закінченням війни?
У мене ще остаточна відповідь на це питання не сформувалася. Я дивлюся новини про Маріуполь, Херсон, Мелітополь, і воно болить. Тому що ти розумієш, що це наші люди. Це дуже тяжко витримувати, розуміти оцю інформацію, розуміти, що там відбувається зараз з людьми.

Тому поки то питання не буде вирішене, поки ми цих людей не врятуємо, поки вони не повернуться у свої домівки, поки ми не укріпимо там позиції настільки, що люди дійсно зможуть повернутися у свої домівки і знати, що вони захищені, війна не закінчиться. 

Ми ніколи не повернемося до того безтурботного життя, яке було. Ми напевно що уже будемо більше жити в режимі Ізраїля, де люди живуть-живуть, але при звуку сирени можуть швидко збігти в підвал, а військовослужбовці швидко витягають із шафи броніки-каски і ідуть до місця збору.