​​Маселко у ВРП це кінець активізму?

​​Маселко у ВРП це кінець активізму?

Ще за Яника я наштовхнувся на чехословацького католицького активіста Вацлава Бенда. У ессе 1997 року “Паралельний поліс” він сформулював таку думку: у авторитарній державі неможна замінити репресивні соціальні, політичні та економічні інститути протестом. Замість протесту Бенда пропонував створювати паралельні інститути, які б задовільняли інтереси людини, аж поки інститути не замінять собою корумповані інститути.

Я з обережністю ставлюся до професій, для яких не існує кведів. Бо Руссо ж заповідав нам законодавчу, виконавчу і судову владу, а активістів не заповідав.

Але активісти цілком задовольняли мої інтереси щодо правосуддя: писали про недоброчесних суддів, скаржилися на них, жваво висловлювалися про судову реформу і загалом справляли враження про те, що судовою системою переймається ще хтось, крім Павла Вовка. Я трохи недолюблював їхню по батьківські зверхню манеру публічної комунікації і надмірне узурпування поняття “доброчесність”, але загалом розумів сенс їхнього існування.

І от сталося вторгнення росіян. Усі, хто не пішов воювати, стали волонтерами. 

Волонтерство, як ми знаємо, це зібрати пару мільйонів на особисту картку, скинути їх незнайомій людині у Румунії, яка обіцяє за тиждень передати у шлунку коня десять тепловізорів. Мені боляче від думки, що хтось із волонтерів не думає про упорядкування своєї діяльності. Ну тобто у моєму розумінні будь яка стихійна діяльність має рухатися у бік систематизації, або, як каже перший закон термодинаміки — до збереження енергії.

У роздумах про те, як має зберігати енергію волонтерство, можна випадково дістатися такого нагального питання, або навіть виклику: чому взагалі існує волонтерство. Цей виклик можна представити у вигляді питання: чому ви віддаєте свої 100 гривень знайомим волонтерам, а не на спеціальний рахунок ЗСУ?

А можна зануритися глибше і спитати, а чому ми взагалі маємо свої 100 гривень відправляти кудись? На це питання у більш узагальненому вигляді у своїй дуже популярній статті обурено відповів німецький філософ Габермас: “ми на Заході покладаємося на професійні армії, яким ми платимо, щоб у разі потреби нам не довелося захищати себе зі зброєю в руках, а бути захищеними професійними солдатами”.

Габермас повернув мене до думки про все ж три гілки влади, а не чотири.

Ця думка має конкретне вираження у тому, що стихійне волонтерство Спілки мертвих юристів має прагнути перетворитися на прозорий системний фонд як Повернись живим. А як тільки державні інститути зможуть у повній мірі задовільняти потреби військових і постраждалих від війни, фонд має припинити своє існування із формулюванням у протоколі засновників: “через досягнення мети свого створення”.

Думаю, “Повернись живим” теж починали зі стихійного волонтерства, а тоді систематизували свої активності у вигляді Фонду. Більше того, на шляху до перетворення у державну інституцію вони пішли далі всіх, бо стали першою в історії України благодійною організацією, яка отримала від держави ліцензію на закупівлю зброї за кордоном.

Я не дуже знаю, чим волонтерство відрізняється від активізму, тому простіть мене експерти за те, що я ставлю між ними знак рівності. Інакше кажучи, активізм має стати системним (вже став), а потім, бути поглинутим ефективною державною інституцією.

Ну і дозвольте вас привітати, сьогодні цей процес трансформації активізму у ефективні державні інституції почався: Верховна Рада України призначила активіста Роман Маселка членом Вищої ради правосуддя.

Романа точно любить суспільство у вигляді фейсбуку, точно не люблять судді, і ще більше не люблять недоброчесні судді разом із їхніми телеграм-каналами. Саме таким і має бути ставлення до членів ВРП, хіба ні?

Роман як ніхто заслужив бути членом ВРП. Своєю систематичною діяльністю він давно переріс те, що я розумію під активізмом, а державні інститути очистилися настільки, що змогли імплементувати його.

(Габермас старе сцикло і у тій статті пропонує українцям здатися. Тому одразу після тої статті читайте, що йому відповів Жижек).